Вісник НАН України. 2015. № 4. С. 3–12.
УЧЕНІ НЕ ПОВИННІ САМОІЗОЛЮВАТИСЯ ВІД ЖИТТЯ КРАЇНИ
Інтерв’ю з академіком НАН України В.П. Кухарем
Сьогодні українська наука як ніколи близько підійшла до межі виживання. Про проблеми з фінансуванням наукових досліджень, про відсутність державної стратегії, спрямованої на інноваційний розвиток економіки, про деякі аспекти внутрішньоакадемічного життя йдеться в інтерв’ю з головою Державного фонду фундаментальних досліджень, почесним директором Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України академіком Валерієм Павловичем Кухарем.
– Валерію Павловичу, на початку грудня минулого року на засіданні Міжвідомчої ради з координації фундаментальних досліджень Ви виступали зі звітом про роботу в 2013–2014 рр. очолюваного Вами Державного фонду фундаментальних досліджень. Розкажіть, будь ласка, докладніше про проблеми Фонду.
– На сьогодні становище Фонду, м’яко кажучи, плачевне. За попередні роки ми відпрацювали процес організації конкурсів, вибору проектів, налагодили експертизу, але як усе це може функціонувати без грошей?! На цей рік фінансування Фонду заплановано на рівні 10–12 млн грн, але, скільки з цих мізерних коштів ми реально отримаємо, невідомо, оскільки навесні минулого року нам обіцяли майже таку саму суму, а насправді в 2014 р. Фонд одержав лише 2 млн грн. А це ж, на мій погляд, одна з найважливіших ділянок організації наукових досліджень.
Експертне оцінювання наукових проектів – це міжнародна практика. Система експертного оцінювання в Європі відрізняється від прийнятої у нас – європейці менше використовують кількісні, цифрові показники. У роботі Фонду ми спробували поєднати різні системи. Однак насправді це не так уже й важливо, оскільки будь-яка експертиза на кінцевому етапі передбачає вибір однієї роботи з кількох претендентів. А тут у силу вступає людський фактор. Експерт обирає, як правило, або той проект, який йому за тематикою ближчий і зрозуміліший, або, скажімо, той напрям, який він у цей момент часу вважає перспективним і актуальним. Тому найбільш прийнятний варіант – об’єднати різні підходи, тобто один і той самий проект проходить експертизу на Заході і в Україні, а потім ми зіставляємо дані і тоді вже розпочинаємо процес вибору.
Сьогодні в нашій експертизі мене не все влаштовує. На жаль, хоч і не хотілося б, але доводиться йти шляхом ускладнення, збільшення числа параметрів оцінювання. Традиційні питання: чи відповідає робота міжнародному рівню, рівню вітчизняних досліджень, чи є в ній новизна, насправді не завжди відображають її значущість, особливо якщо вона відрізняється від середньостатистичної. Згадайте класичний приклад – відкриття коливальної реакції Бєлоусова–Жаботинського. Борис Павлович Бєлоусов, вивчаючи окиснення лимонної кислоти за наявності іонів церію (ІІІ) як каталізатора, виявив, що з часом розчин періодично змінював своє забарвлення – від безбарвного до жовтого і навпаки. Його повідомлення про відкриття ефекту автоколивання наукова спільнота зустріла вельми скептично, бо тоді побутувала думка, що це неможливо. У результаті статтю Бєлоусова неодноразово відхиляли у провідних радянських журналах, і результати своїх досліджень він зміг опублікувати лише через кілька років у невеликому відомчому збірнику. Проте згодом ця реакція стала однією з найвідоміших хімічних реакцій. І таких прикладів у науці безліч, а тому проблема експертного оцінювання існує й існуватиме завжди. Наприкінці минулого року в США розгорілася дискусія, викликана тим, що в Національних інститутах охорони здоров’я, у які подають найбільшу кількість заявок, на одну роботу доводиться залучати до 7–8 експертів. У нас ситуація аналогічна, хоча, звичайно, і не в таких масштабах. Крім того, в Україні виникає ще одна проблема: наскільки ми можемо залучати іноземних експертів для оцінювання наших робіт. Для цього, як мінімум, текст проекту має бути подано англійською мовою, далі треба знайти експерта-волонтера за кордоном. Експертиза наукових проектів – це велика робота, яка вимагає багато часу і зусиль, описи проектів займають зазвичай 50–80 сторінок, які потрібно не просто прочитати, а критично осмислити. Певна річ, ця робота має оплачуватися.
Дуже болісно і гостро стоїть проблема міжнародного співробітництва. Торік ми призупинили всі види спільних робіт через відсутність фінансування. Незважаючи на те, що наші партнери дуже зацікавлені в продовженні досліджень, без грошей це неможливо. Повністю припинилася співпраця з Росією, Білоруссю, французьким СNRS, заморожено навіть відкриті конкурси з Німеччиною. Дуже сподіваюся, що цього року нам вдасться зберегти хоча б співробітництво з Японією, яке розпочалося після аварії на Фукусімі, і японці не менше, ніж ми, зацікавлені у продовженні робіт. За всіма іншими напрямами повний провал. Але ж саме завдяки виконанню спільних проектів українські вчені мають змогу потрапити в міжнародне поле науки, знаходити партнерів, розвивати творчі і практичні стосунки, обмінюватися результатами, працювати на найсучаснішому обладнанні. Наука ніколи не мала, та й не може мати, меж, ні державних, ні політичних, ні культурних, ні навіть економічних. І дуже трагічно, що ми сьогодні обриваємо цей тонкий зв’язок, що з’єднує нас зі світовим науковим співтовариством, дозволяє нашим ученим хоч якось реалізуватися тут, зберегти кадри, виростити молоду зміну.
Відплив молоді за кордон – ще одна з найбільших проблем української науки. Я не кажу про низьку зарплату, відсутність житла, неможливість прогодувати сім’ю, це все відомо. Але я впевнений, що основним спонукальним мотивом для прийняття рішення виїхати на Захід є те, що в Україні немає можливості нормально працювати. Якщо ми подивимося на бюджет будь-якого інституту, то побачимо, що всі гроші витрачаються на зарплату і комунальні послуги, а на закупівлю реактивів залишаються лічені копійки, про прилади я й не згадую. Навіть якщо вдається роздобути гроші, скажімо, вигравши грант, купити на них необхідні для досліджень реактиви непросто через громіздкі тендерні процедури, чекати доводиться місяцями. Грантове фінансування проектів, до речі, стикається з такими самими проблемами: доводиться із завмиранням серця чекати, пропустить Казначейство твій платіж чи ні. А на Заході, тобі потрібен реактив – замовив і через 3 дні одержав. Доступ до наукової літератури – будь ласка. Керівник лабораторії має гроші на банківській картці і може використовувати їх на свій розсуд. Він, звичайно, відповідає за витрачання коштів, але водночас має можливість швидко і оптимально вирішити поточну проблему. Так от, коли наш молодий учений потрапляє в західну лабораторію, він почувається, як у науковому раю. Він щасливий уже від того, що може працювати вдень, вночі, може буквально за кілька днів реалізувати свій задум, перевірити ідею. У нас таке неможливо. І застарілий парк приладів, який не дає змоги отримувати потрібні результати, далеко не найбільше зло. Сама структура, сама організація роботи докорінно відрізняється від прийнятої на Заході. Повний текст (PDF).