Вісник НАН України. 2015. № 12. С. 61–64.

ФУНДАТОР ЕПОХИ БІОХІМІЇ
Ювілейна сесія Загальних зборів НАН України, 
присвячена 130-річчю від дня народження академіка О.В. Палладіна 
та 90-річчю від часу заснування Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України

30 жовтня 2015 р. у Великому конференц-залі НАН України відбулася ювілейна сесія Загальних зборів Національної академії наук України, присвячена 130-річчю від дня народження академіка Олександра Володимировича Палладіна та 90-річчю від часу заснування Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України.

Засідання відкрив перший віце-президент НАН України академік НАН України А.Г. Наумовець. Він зачитав привітання учасникам Загальних зборів від президента Національної академії наук України академіка НАН України Б.Є. Патона. У своєму зверненні Борис Євгенович підкреслив, що академік О.В. Палладін належить до тих небагатьох учених, чия наукова спадщина стала справжньою скарбницею для наступних поколінь – продовжувачів його справи. В Інституті біохімії, який Олександр Володимирович заснував і якому віддав 45 років свого життя, сформувалися й успішно розвиваються численні наукові школи. Результати їхньої роботи стали значним внеском у розвиток вітчизняної та світової науки.

З доповіддю про життєвий шлях і науково-практичну спадщину академіка О.В. Палладіна виступив директор Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України академік НАН України Сергій Васильович Комісаренко. Своїми спогадами про видатного науковця поділилися також його донька, доктор біологічних наук Тетяна Олександрівна Палладіна, «вихованець» Інституту біохімії академік НАН України Дмитро Олексійович Мельничук та колишній аспірант Олександра Володимировича кандидат біологічних наук Володимир Іванович Назаренко.

Під час засідання було продемонстровано фільм «Академік О.В. Палладін», присвячений цим двом знаменним датам. Фільм містить унікальні кадри кінохроніки з архіву Інституту, розповіді та спогади учнів, колег, товаришів видатного вченого, зокрема президента НАН України академіка НАН України Б.Є. Патона, директора Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України академіка НАН України С.В. Комісаренка, заступника директора з наукової роботи цього Інституту академіка НАН України С.О. Костеріна, директора Інституту молекулярної біології і генетики НАН України академіка НАН України Г.В. Єльської, доктора біологічних наук М.Д. Курського та ін.

«Наука досить споріднена з мистецтвом. У справжньому мистецтві багато наукового, а наука неможлива без натхнення», – ці слова належать видатному біохіміку ХХ століття, президенту Академії наук України з 1946 по 1962 р., засновнику і першому директору Українського біохемічного інституту академіку О.В. Палладіну.

Багато уваги у фільмі приділено розвитку та напрямам діяльності Інституту – улюбленого дітища Олександра Володимировича, а нині справжнього флагмана української біохімічної науки. Для історії вони – Інститут і його фундатор – зрослися настільки, що навіть ювілеї у них в один рік. І це символічно.

На сьогодні наука досить далеко просунулася в розумінні механізмів функціонування мозку. Нещодавно було започатковано дуже амбіційний міжнародний науковий дослідницький проект Human Brain («Людський мозок»), який вже охрестили Великим нейробіологічним колайдером. Учасники цього проекту ставлять собі за мету відтворити повноцінну діючу модель цього життєво важливого органа і винайти за її допомогою способи боротьби з такими невиліковними поки що недугами, як епілепсія, аутизм, хвороба Альцгеймера тощо, а також наблизити появу розумних машин.

Однак фактично предтечею нинішнього прогресу в нейрохімії та далекосяжних сміливих планів з подальшого дослідження мозку був академік О.В. Палладін, його неоціненні здобутки і закладені ним українські школи нейро- і біохімії. І недаремно на першому Міжнародному нейрохімічному конгресі, який відбувся в 1967 р. у Страсбурзі, Олександра Палладіна було офіційно визнано патріархом світової нейрохімії.

Проте світове визнання вчений здобув задовго до того. На початку свого становлення біохімія, або, як її тоді називали, фізіологічна (медична) хімія, розвивалася як один із напрямів фізіології тварин, пов’язаний з необхідністю розкриття хімічної природи життєвих процесів. Термін «біохімія» увів у практику німецький хімік Карл Нейберг у 1903 р. Однак у нашій країні саме О.В. Палладін (разом з О.Я. Данилевським) перетворив її на самостійну науку, започаткував нині всесвітньо відому наукову школу, організував перший в СРСР науковий біохімічний журнал, написав перший підручник з біохімії, за яким ази професії опановувало не одне покоління фахівців у багатьох країнах світу.

Упродовж усього довгого і плідного наукового життя Олександра Володимировича цікавило головне питання: як і завдяки чому працює організм живої істоти? Пошуку відповіді на це запитання О.В. Палладін віддавав усі свої сили. Його харизма, ентузіазм, цілковита відданість справі немов магнітом притягували талановиту молодь. Зі спогадів академіка В.О. Беліцера: «Палладін володів глибоким талантом аналітичного мислення і створення нових продуктивних ідей, працював завжди надзвичайно захоплено, і це передавалося іншим. У його роботі перебували в гармонії два елементи – розум і почуття». Його унікальні здібності вченого, організатора науки, його знання іноземних мов – він вільно спілкувався німецькою, французькою, англійською – дали йому можливість відвідати майже всі провідні наукові центри Європи і все найкраще з їхнього досвіду запровадити в Інституті біохімії.

Свій шлях у науці майбутній корифей біохімії розпочинав під керівництвом видатного фізіолога, нобелівського лауреата І.П. Павлова зі студентської дипломної роботи в Санкт-Петербурзькому університеті, яка стосувалася проблеми утворення умовних рефлексів. Наступну його роботу, виконану під керівництвом професора М.Є. Введенського, учня і послідовника І.М. Сєченова, було удостоєно золотої медалі Університету. Здавалося б, перші успіхи мали визначити подальшу наукову кар’єру Олександра Володимировича як фізіолога, але молодий енергійний дослідник обрав дещо інший напрям. Багато років потому О.В. Палладін, повертаючись подумки до цього університетського періоду, відверто зізнався: «Тепер, через десятиліття, я можу з упевненістю заявити: шлях у науку було обрано правильно». Повний текст