Вісник НАН України. 2017. № 6. С.95-101
ІЩЕНКО Юрій Анатолійович —
доктор філософських наук, завідувач відділу наукових та освітянських технологій Центру гуманітарної освіти НАН України
ОНОПРІЄНКО Валентин Іванович —
доктор філософських наук, професор, головний науковий співробітник Інституту досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України
НАУКА ХХІ СТОЛІТТЯ: НОВІ ВИМІРИ, ПРОБЛЕМИ, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НАУКОВЦЯ
Круглий стіл «Наука як покликання і професія»
9 грудня 2016 р. в Центрі гуманітарної освіти НАН України відбувся круглий стіл «Наука як покликання і професія». Тему взято з назви відомої лекції Макса Вебера, яку він зробив узимку 1918 р. у Мюнхенському університеті. Нині, на початку ХХІ ст., так само культурно і соціально болючими є питання перетворення духовного життя на своєрідне технічне виробництво, проблеми поділу праці у сфері духовної діяльності, кардинальна зміна статусу інтелектуала і, взагалі, раціональності в суспільстві, зрештою, доля європейської спільноти і доля цивілізації загалом. Так само гостро стоїть проблема суспільного статусу вченого. І логічно, що в цьому контексті важливу роль відіграє постановка М. Вебером питання про сенс наукової діяльності, смисл науки, а отже, і суть наукового розуму, питання про співвідношення переконань і знань, практичної доцільності духовних цінностей, розуму і віри.
Під час круглого столу «Наука як покликання і професія» д-р філос. наук Ю. Іщенко (Центр гуманітарної освіти НАН України) у доповіді «Освіта науковця: уроки Макса Вебера» акцентував увагу на проблемах науково-технічного розвитку, які бентежать філософську думку нашого часу. Вебер ставив питання так: «прогрес», у якому активну участь бере наука як ланка і сила цього руху, чи має він сенс, що виходить за межі суто практичної і технічної сфери? Якщо є у науково-технічного «прогресу» осяжний нами смисл, що виходить за межі технічної сфери, то чи може слугування прогресу стати покликанням для людини? Стосовно науки, яка є дієвим структурним чинником прогресу, така постановка питання, за Вебером, містить два взаємно віддзеркалювані аспекти його осмислення: що означає наука як покликання і професія та яке покликання науки в житті людства (яка її цінність)?
Етику відповідальності Вебер раціонально обґрунтовує і протиставляє етиці переконання. Однак відповідальність усе ж передбачає ціннісні переконання. Відтак, йому не вдається повністю відійти від етизації буття, тобто ототожнення Буття і Блага, а отже послідовно провести методологію концепції «науки, вільної від цінностей».
Розглядаючи питання науки як покликання та професії, Вебер звертається до постаті науковця. Особистістю в науці є той, хто слугує самій лише справі. Аргументація тут є соціологічною і суто раціональною. Наука увійшла в таку стадію спеціалізації, якої не знали в минулому, і це становище збережеться й надалі. Однак річ у тім, що окремий індивід може створити в науці щось завершене лише за умови спеціалізації. З іншого боку, прихильність і відданість ученого науці не може не супроводжуватися певними особистісними емоційними переживаннями. Однак це не пасивно пережиті емоції, а певний моральнісний акт. Ця обставина актуалізує особистісний момент, інкорпорований у наукове знання, і на це, вже з висоти часу та філософії науки, звертає увагу Майкл Полані. Особистісна прихильність, на його думку, породжує парадокс відданості: особистість стверджує свою раціональну незалежність, підкорюючись вимогам своєї совісті, тобто обов’язкам, які особистість покладає на саму себе. Така відданість тягне за собою акт самопримусу, і це неявно входить до складу концептуалізації дійсності.
Професор Володимир Рижко (Центр гуманітарної освіти НАН України) у виступі «Вчений. Покликання? Професія?» висловив думку, що діяльність ученого від часу набуття наукою технологічних якостей (статусу технонауки) безпосередньо включається у творення інтелектуального капіталу. Відповідно ринкове суспільство ставить ученого в інституалізовані рамки з їхньою ієрархією відносин (норми, правила функціонування). Однак наукова творчість передбачає свободу (волю), гнучкі (не строго регламентовані) умови діяльності. І тільки, мабуть, «покликання», або відчуття особистої відданості справі наукового пізнання («закоханості в науку» — О.Ф. Лосєв), створює основи для долання перешкод, неминуче пов’язаних з інституалізацією та професійною діяльністю. Відтак, вирішальними стають особистісні риси вченого, його світорозуміння, відповідальність за майбутнє, а предикати «покликання» і «професія» доцільно розглядати як запитання, що не потребують однозначної відповіді.
Заступник директора Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України професор Анатолій Єрмоленко свій виступ визначив темою «Дискурсивне обґрунтування наукового знання і відповідальність вченого». Він зосередив увагу на еволюції проблеми відповідальності в наш час. Вебер, критикуючи деонтологічну етику переконання, зауважує також небезпеку безвідповідальної ідеології тодішньої соціал-демократії, протиставляючи їхній революційній практиці телеологічну етику відповідальності. Проте етика Вебера залишається монологічною, зумовленою новоєвропейською філософією свідомості. Сьогодні ж, з огляду на комунікативний поворот останніх десятиліть, етика відповідальності трансформується в етику дискурсу як етику спільної відповідальності, поєднуючи і деонтологічну, і телеологічну етики. Такої трансформації потребує й наука. І наука, і філософія мають спільний фундамент в аргументативному дискурсі. Долаючи парадигмальні межі метафізики і філософії свідомості, філософія дискурсу розробляє процедурні вимоги досягнення консенсусу в прагненнях значущості пропозиціональних висловлювань, де істина постає в термінах дискурсивної когерентності, а етика — дискурсивної справедливості.
Ця обставина суттєво коригує і систему освіти, кризу якої переживає не тільки Україна, а й розвинені країни. Навіть освіта в Німеччині, де система Гумбольдта, поєднуючи дослідження і навчання та залишаючись донедавна останнім бастіоном німецької культури, зазнає істотних трансформацій. Певною мірою це об’єктивний процес, коли «освіта як цінність» поступається «освіті як капіталу», що з набуттям відповідних компетентностей дає не лише знання, а й прибуток.