Вісник НАН України. 2018. № 8. С.39-47
https://doi.org/10.15407/visn2018.08.039
СМОЛІЙ Валерій Андрійович —
академік НАН України, доктор історичних наук, професор, академік-секретар Відділення історії, філософії та права НАН України, директор Інституту історії України НАН України
ІСТОРИЧНА НАУКА В АКАДЕМІЇ — ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК І ДОСЛІДНИЦЬКІ ПРАКТИКИ
Стенограма наукової доповіді на засіданні Президії НАН України 13 червня 2018 року
У доповіді висвітлено широке коло проблем становлення історичної науки в установах НАН України впродовж столітньої історії Академії. Розглянуто формування в Академії потужних наукових шкіл у галузі історичної науки, основаних на здобутках багатьох поколінь учених-істориків у дослідженні та осмисленні історичного досвіду українського народу, його державницьких та культурних традицій. Відзначено вагомий внесок академічних істориків у розроблення нового концептуального розуміння української історії та її включення у широкий європейський та міжнародний культурно-цивілізаційний контекст. Окрему увагу приділено проблемам і викликам, що постають у процесі підготовки масштабного науково-видавничого проекту багатотомної історії України.
Вельмишановні колеги!
Дорогий Борисе Євгеновичу!
Магія круглих дат, особливо дат ювілейних, безперечно, тяжіє над усіма нами. Тим більше, що нині ми перебуваємо за один невеликий крок від вікопомної дати — століття нашої Академії. Ця дата пов’язана з її славетною й тривалою історією та не менш цікавою передісторією. Тому вповні логічно в переддень ювілею згадати про історію нашої Академії і водночас про місце та призначення історичної науки в Академії. Адже саме історія об’єднала різні покоління українських учених в академічну спільноту.
В інтерв’ю для квітневого числа академічного журналу «Вісник НАН України» мені довелося акцентувати увагу на тому, що у широкому сенсі історія Академії в жодному разі не обмежується сторічним проміжком. Безперечно, слід вдячним і теплим словом вшанувати імена 12 академіків-фундаторів, учених, урядовців, громадсько-культурних діячів, передусім першого президента Академії Володимира Вернадського. Вони за часів Гетьмана України Павла Скоропадського у різний спосіб спричинилися до заснування Академії. Та гадаю, що творення Української академії наук не варто розглядати виключно як один єдиний і швидкоплинний акт 1918 р.
Більше того, Академія не була принагідним подарунком долі за часів воєнної та революційної хуртовини. Натомість це був спільний проект, виношений, виплеканий і вистражданий українськими інтелектуалами по різні боки кордону, в імперіях Габсбургів і Романових, протягом попередніх десятиліть. Метафорично кажучи, Академія була одним із наріжних складників проекту конституювання нової України, завдяки якому наша національна держава мала з’явитися на культурній і політичній карті світу ХХ ст.
Плани створити Українську академію, передусім академічну друкарню як серцевину майбутньої академічної спільноти, протягом 1880-х років виношували інтелектуали в Києві. Це — історик Володимир Антонович, письменник Олександр Кониський, композитор Микола Лисенко, мовознавець Кость Михальчук, економіст Тадей Рильський, промисловець та інженер Василь Симиренко, лікар і перекладач Василь Вовк-Карачевський та ін.
Але політичні передумови та культурні обставини унеможливлювали створення тут української академічної установи. Натомість більш ліберальна політична атмосфера в імперії Габсбургів переформатувала погляди інтелектуалів до Львова. Саме там завдяки спільним зусиллям представників обох частин України було конституйовано Наукове товариство імені Шевченка — прообраз майбутньої академічної спільноти. Школу НТШ пройшли сотні інтелектуалів. Масштабні томи видань цього товариства заклали фундаментальні засади для багатьох дисциплін і галузей української науки, передовсім історії України.
Спроби організувати академічну мережу тривали і на українських землях, які перебували у складі Російської імперії. Згадаємо, приміром, Українське наукове товариство у Києві, в діяльності якого М. Грушевський та його колеги використовували високі академічні стандарти НТШ.
Гадаю, саме в такому ретроспективному світлі найкраще осмислюється унікальність хронологічної межі 1918 р. З одного боку, цей рубіж був наслідком успішно реалізованих задумів і навіть тріумфом, моральною сатисфакцією для сотень українських учених, які нарешті отримали власну академічну домівку. З іншого, 1918 р. став початком нового, хоч і тернистого буття Академії, столітній ювілей якого ми невдовзі відзначатимемо.
Не випадково цю дату неодноразово намагалися замінити, наприклад, на 1919 р. Сенс такої штучної метаморфози був єдиний — відокремити історію академічної науки від національної історії України. Тим більше, що перші сторінки історії академічного буття були справді драматичними…
Руйнівні воєнні, а згодом напружені політичні події, боротьба за виживання співробітників, продуктові посилки закордонних благодійних організацій, вічні «змагання» за ставки, неймовірне урізання зарплати до 40, 20 і навіть 10% від повного обсягу. Проте на тлі цього злиденного і такого приземленого повсякдення, колоритно змальованого у щоденнику академіка Сергія Єфремова, виношувалися високі задуми й оригінальні проекти. Серед них найперше питання — яку модель академічної спільноти обрати для Української академії наук?
На початку ХХ ст. найкращими вважалися дві академічні спільноти — німецька і французька. Німецька централістична, а почасти аристократична модель була пов’язана з кращими традиціями Берлінської академії наук та її батька-фундатора філософа й математика Готфріда Лейбніца. Натомість французька академічна спільнота будувалася за принципами національної асоціації науково-культурних інституцій і колегіального управління.
Природно, що серед українських інтелектуалів були прибічники як французької, так і німецької моделі. Втім, вони обрали французьку версію, хоч насправді утворилася оригінальна шестиступенева структура ВУАН. Адже принцип наукової асоціації найкраще забезпечував свободу творчості задля розгортання дослідницьких практик як певних інституцій, так і окремих учених.
Видається, що саме з цих міркувань модель багаторівневої асоціації вподобала більшість українських інтелектуалів, хоча висловлювалося чимало нарікань щодо її надмірної розгалуженості. Однак вона спрацювала на «відмінно». 1920-ті роки стали «золотим» десятиліттям для гуманітарних і суспільних наук, насамперед у сфері студіювання історії України.