Вісник НАН України. 2018. № 11. С. 79-95
https://doi.org/10.15407/visn2018.11.079
ТОМАЗОВ Валерій В’ячеславович —
кандидат історичних наук, завідувач сектору генеалогічних та геральдичних досліджень Інституту історії України НАН України
РІД ПАТОНІВ: ІСТОРІЯ ТА ГЕНЕАЛОГІЯ
У статті висвітлено історію та реконструйовано генеалогію роду Патонів, з якого походить ціла плеяда видатних діячів — військовики (Петро Іванович Патон, Петро Іванович Патон-Фантон-де-Веррайон, Микола Іванович Патон, Олександр Миколайович Патон), дипломат (Оскар Петрович Патон), правники (Іван Петрович Патон, Оскар Миколайович Патон), архітектор (Петро Юрійович Патон), земський і громадський діяч (Михайло Оскарович Патон) та науковці (Євген Оскарович Патон, Володимир Євгенович Патон, Борис Євгенович Патон, Євгенія Борисівна Патон). Використано переважно джерела офіційного походження з архівосховищ України та Росії, зокрема справи про дворянство. Вони містять величезну кількість документів як власне генеалогічного, так і загального біографічного характеру. Усі документи мають високий рівень достовірності, але, незважаючи на це, під час верифікації інформації її було критично осмислено та порівняно з іншими джерелами. У статті також детально проаналізовано історіографію щодо досліджуваної проблеми.
Ключові слова: Патони (Паттони), рід, дворянство, Київ, Євген Оскарович Патон.
Докорінна зміна соціально-політичного устрою на території колишньої Російської імперії фатально позначилася на розвитку вітчизняної генеалогії, яку почали вважати дисципліною, яка «скомпрометувала» себе вивченням родоводів виключно аристократичних родів. До того ж дослідження генеалогії та історії української еліти могли, на думку «будівничих комунізму», пробудити «нездорові націоналістичні почуття». Тому родознавство не мало права на розвиток і взагалі на існування. З 1920-х років почався різкий занепад цієї галузі історії.
Однак учені, які розуміли значення генеалогії для подальшого розвитку суспільних і природничих наук, намагалися продовжувати ці дослідження, ідучи на компроміси з установками влади. Так, протягом десятиліття — до 1930 р. — досить активно велися роботи в галузі євгеніки, що виокремилася у самостійну наукову дисципліну, використовуючи у своїх дослідженнях безпосередньо генеалогічні методи. Ще 1918 р. побачила світ брошура М. Рибникова [1], у якій автор закликав збирати матеріали про життя й діяльність видатних людей, студіювати історію їхніх родин для висвітлення і з’ясування проблем успадкування. В іншій своїй праці М. Рибников наголошував на необхідності вивчення здібностей, що переходять як з батьківського, так і з материнського боків [2].
Отже, було підготовлено базу для виникнення євгенічних наукових товариств і часописів. У жовтні 1920 р. в Москві створено Російське євгенічне товариство під керівництвом видатного біолога М. Кольцова, яке через два роки започаткувало видання «Русский евгенический журнал». У лютому 1921 р. в Петрограді засновано Бюро з євгеніки, яке очолив Ю. Філіпченко. Невдовзі його було реорганізовано в Бюро з генетики (1926), а потім — у Лабораторію з генетики АН СРСР (1930) та Інститут генетики АН СРСР (1935). З 1922 р. інституція видавала часопис «Известия Бюро по евгенике» (з 1926 р. — «Известия Бюро по генетике», з 1930 р. — «Труды Лаборатории по генетике», з 1935 р. — «Труды Института генетики») [3]. Московський журнал був найбільш насичений генеалогічними розвідками. Автори оприлюднених у ньому досліджень приділяли значну увагу вивченню здібностей предків видатних осіб і намагалися обґрунтувати можливості їх успадкування нащадками. Теза про спадковість обдарованості переконливо доводилася в низці статей, присвячених династіям видатних діячів культури та науки — Пушкіним, Толстим, Муравйовим, Самаріним та ін. [4–6].
Серед праць, що з’явилися в ті часи в Ленінграді, слід згадати надзвичайно ґрунтовну та інформативну студію Т. Лєпіна, Я. Луса і Ю. Філіпченка, в якій було наведено генеалогічні таблиці родів, що уславилися на ниві науки, — Струве, Ґротів, Соловйових, Бекетових, Ляпунових та ін. [7].
Однак у 1930-х роках і ці дослідження було згорнуто. Євгеніку затаврували як «буржуазну науку», а товариства й часописи закрили. Також на довгі роки припинилося вивчення процесів накопичення генетичних здібностей та їх успадкування, що призвело до сумних наслідків. Генеалогія втратила шанс бодай принагідного розвитку в рамках євгеніки, її подальшу долю неважко було передбачити. Суспільство, що засновувалося на засадах примарної рівності всіх і вся від народження, не могло допустити думки про плекання нащадків відзначених генієм родин чи спостереження за даним природою шансом сплеску надзвичайних здібностей у дітей із родів, де щедро обдаровані особистості з’являлися впродовж віків. Ішлося про «сьогодні і зараз», про суспільство соціалізму, яке виховувало «нову людину», відтинаючи її від глибокого коріння дідів і прадідів, у яких воліли бачити пригноблених «гречкосіїв», які тільки й мріяли позбутися «ярма ненависних панів» — тих, хто створював видатну літературу, неперевершене мистецтво, розвивав науку, відзначався освіченістю європейського рівня, а в багатьох випадках ішов у лавах першовідкривачів.