Вісник НАН України. 2018. № 12. С.67-78

БОГДАНОВ Вячеслав Леонідович
академік НАН України, головний учений секретар НАН України

ДУБРОВІНА Любов Андріївна —
член-кореспондент НАН України, генеральний директор Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського

РОЛЬ АКАДЕМІКА С.П. ТИМОШЕНКА У ЗАСНУВАННІ УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК ТА ІНСТИТУТУ ТЕХНІЧНОЇ МЕХАНІКИ УАН
До 140-річчя від дня народження академіка С.П. Тимошенка

23 грудня 2018 р. виповнюється 140 років від дня народження видатного вченого-механіка зі світовим ім’ям, відомого організатора науки, знаного педагога, нашого земляка Степана Прокоповича Тимошенка. Академік С.П. Тимошенко увійшов в історію вітчизняної науки як один з фундаторів Української академії наук, засновник і перший директор Інституту механіки НАН України, якому нині присвоєно його ім’я. У статті наведено стислий огляд життєвого і творчого шляху С.П. Тимошенка. Основну увагу приділено його діяльності як члена Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української академії наук, а також аналізу його внеску у створення перших наукових інституцій Академії та забезпечення їх практичної діяльності.

Становлення вченого-механіка. Степан Прокопович Тимошенко народився 23 грудня 1878 р. у с. Шпотівка Конотопського повіту Чернігівської губернії (нині — Конотопський район Сумської області) в родині землеміра Прокопа Тимофійовича Тимошенка (1847–1932) та його дружини Юзефіни Яківни Сарнавської (1854–1922), доньки відставного військового. У 1896 р. він закінчив Роменське ремісниче училище, де навчався разом із майбутнім академіком А.Ф. Йоффе, і вступив до Інституту інженерів шляхів сполучення в Санкт-Петербурзі, в якому тоді викладали математик Д.О. Граве, механіки Д.І. Журавський і М.А. Белелюбський, фахівець з термодинаміки О.А. Брандт та інші відомі професори. Після закінчення навчання С.П. Тимошенко працював асистентом у механічних лабораторіях цього інституту, у 1901 р. побував у науковому відрядженні у Франції. Згодом, у 1903 р., перейшов на роботу до лабораторії Петербурзького політехнічного інституту, звідки був відряджений до Німеччини (1904–1906) для ознайомлення з досягненнями провідних наукових шкіл у галузі механіки. Степан Прокопович слухав лекції та стажувався в Мюнхенському і Геттінгенському університетах у відомих учених у галузі механіки А. Феппля (1854–1924) та Л. Прандтля (1875–1953).

Під час роботи у Петербурзькому політехнічному інституті С.П. Тимошенко познайомився з відомим російським фахівцем у галузі опору матеріалів, засновником інженерних шкіл у Харківському технологічному та Київському політехнічному інститутах Віктором Львовичем Кирпичовим (1845–1913), який, за свідченням самого Степана Прокоповича[1], справив визначальний вплив на його наукову та викладацьку кар’єру. Саме В.Л. Кирпичов порекомендував С.П. Тимошенку взяти участь у конкурсі на вакантну посаду професора Київського політехнічного інституту. Обраний на цю посаду С.П. Тимошенко в 1906 р. переїхав до Києва, де невдовзі став завідувачем кафедри опору матеріалів, у 1908 р. — секретарем, а згодом — деканом механічного та інженерно-будівельного факультетів (1909–1911). У 1907 р. він захистив дисертацію і здобув учений ступінь ад’юнкта з прикладної механіки.

Час роботи в Київському політехнічному інституті виявився дуже плідним для вченого. Він повністю змінив курс викладання теорії пружності та опору матеріалів, підготував і видав фундаментальні підручники та навчальні посібники з теорії коливань, теорії стійкості деформівних систем, інженерної механіки, прикладної динаміки, теорії споруд, теорії пластин і оболонок. Результатом тривалої праці стала монографія «Про стійкість пружних систем» (1910), удостоєна премії Д.І. Журавського, яку було присуджено Петербурзьким інститутом шляхів сполучення «за визначні праці з будівельної механіки».

Після підписання С.П. Тимошенком у січні 1911 р. протесту проти поліцейського свавілля міністра освіти Л. Кассо, його, в числі інших професорів, звільнили з роботи. Він повернувся до Санкт-Петербурга, де півтора року працював простим викладачем у Електротехнічному та Поліграфічному інститутах. У 1912 р. С.П. Тимошенко поїхав у відрядження до Великої Британії. У 1912–1917 рр. знову працював у Санкт-Петербурзі, обіймав професорські посади у Політехнічному, Електротехнічному інститутах та Інституті інженерів шляхів сполучення, залучався як науковий консультант при будівництві військових кораблів.

У ці роки С.П. Тимошенко створив підручники «Курс опору матеріалів» (1911) та двотомний «Курс теорії пружності» (1914–1916), які стали класичними. Педагогічний досвід ученого надихнув його на ідею організації нової моделі освіти. З метою підготовки кваліфікованих спеціалістів прикладного профілю він разом з А.Ф. Йоффе та іншими вченими розробив навчальну програму і проект створення інженерно-дослідного фізико-механічного факультету, який відкрився у складі Петербурзького політехнічного інституту і на той час не мав аналогів у світі.

Після більшовицького перевороту наприкінці 1917 р. С.П. Тимошенко повернувся до Києва на посаду професора Політехнічного інституту на запрошення ради його професорів. У роки Української революції Степан Прокопович, як і його брати Сергій (1881–1950) і Володимир (1885–1965) — громадсько-політичні та державні діячі УНР, енергійно включився в роботу з розбудови української державності.

Робота в Комісії з організації УАН. Новаторство С.П. Тимошенка — вченого, який прозорливо бачив важливість завдання розвитку науки у незалежній Україні, яскраво виявилося під час його роботи у липні–жовтні 1918 р. в очолюваній Володимиром Івановичем Вернадським (1863–1945) Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української академії наук (далі — Комісія), яка мала визначити концепцію наукової діяльності Академії, її організаційну структуру і штати.

За задумом В.І. Вернадського, Академія мала стати головним науковим центром країни, який би об’єднав усі дослідницькі установи з широким спектром технічних, природничих, соціальних та гуманітарних наук. В.І. Вернадський був переконаний у тому, що лише концепція розвитку Академії на державних засадах дозволить сформувати потужну наукову базу та національні наукові кадри. Ідеї геніального вченого ґрунтувалися на баченні перспективи соціально-економічного та технологічного прогресу людства і, відповідно, зростання ролі науки як виробничої сили в розвитку базисних основ держави та її економічної міці. Поряд із фундаментальними напрямами природничих наук В.І. Вернадський ставив «розряд прикладного природознавства», в якому мали розвиватися знання, пов’язані з технікою, промисловістю, сільським, лісовим та водним господарством[2].

Повний текст


[1] Тимошенко С. Воспоминания. К.: Наук. думка, 1993. С. 85.

[2] Національна академія наук України. 19182018. До сторіччя від дня заснування. К., Академперіодика, 2018. С. 12–17.