Вісник НАН України. 2014. № 12. С. 83-89.

ЖИТТЯ ЯК ШЛЯХ ЗДІЙСНЕННЯ ПОКЛИКАННЯ

Нещодавно виповнилося 90 років від дня народження видатного українського соціолога і філософа, одного із засновників вітчизняної соціології та соціальної психології, заслуженого діяча науки і техніки України, члена-кореспондента НАН України, доктора філософських наук, професора Лідії Василівни Сохань.

Дорога Лідіє Василівно!
Науковці Національної академії наук України, колектив Інституту соціології НАН України, співробітники відділу соціальної психології Інституту соціології, усі Ваші колеги, учні, послідовники сердечно вітають Вас із чудовим ювілеєм – Вашим 90-річчям! Розповідають, що в день Вашого 50-річчя Ви проголосили програму свого подальшого життєвого шляху – працювати до 70, а жити до 90 років. У першій частині ця програма виконана й перевиконана – хоча 70-літній рубіж уже давно позаду, Ви сповнені творчих сил і задумів. Сьогодні успішно виконана й друга частина Вашого плану. Бажаємо Вам її перевиконати не менш успішно, ніж першу, і сповненою здоров’я, життєрадісності й натхнення підійти до Вашого 100-літнього ювілею. У зв’язку з такою чудовою датою ми вирішили поговорити з Лідією Василівною про те, що відкривається людині з таких життєвих вершин, – про життя, долю, науку, творчість, успіхи і невдачі, пошуки, родину, поезію й навіть про долю людства.

– Лідіє Василівно, дивлячись на Вас, ми бачимо перед собою яскраву особистість, людину, життєвий шлях якої відзначений успіхами, визнанням, нагородами. Але в цього життя був і суб’єктивний бік, відомий лише Вам. Швидше за все, воно було не таким однозначним, як це може здаватися, напевне, у ньому були і яскраві звершення, і драматичні події, неминучі в житті тих, кому довелося жити в часи соціальних потрясінь та змін. Розкажіть нам про цей свій Шлях, будь ласка.

– Це, безумовно, був непростий шлях, неоднозначність пережитого бачиться з відстані прожитих років. Я народилася в дивному місці – у Сибіру, біля річки Бакси, у тайзі. «Часто на світанку сняться сибірські кедри мені». Спогади про ці місця проходять через усе моє життя. «Но человек объемлет мир душою, где место есть и Родине другой, подаренной ему судьбою».

Земля Тараса для меня священна,
Здесь могилы матери моей, отца.
И славных предков подвигов святыни,
И отчий дом потомка-удальца.

Мій життєвий досвід підтверджує, що виняткову роль у становленні особистості відіграє період дитинства. У нас була велика, але дуже дружна, працьовита родина. У моїй пам’яті живуть враження раннього дитинства. У батьківській родині був добре обладнаний і впорядкований дім. Підтримувався режим і порядок. Мене дотепер вражає, як мамі, за наявності шістьох малолітніх дітей, вдавалося утримувати дім у такому строгому порядку. У домі панувала спокійна обстановка, і в дітей було відчуття свободи й радості. Тато був любителем книги, він напам’ять знав російські билини й довгими сибірськими зимовими вечорами часто розповідав напам’ять ці билини й казки, будячи й закріплюючи тим самим наш інтерес до духовної сторони життя. У моїй душі зберігається безмірна дяка батькам за виховання й освіту, яким вони надавали виняткового значення. Я була великою фантазеркою. У моїх фантазіях і роздумах чільне місце займало осмислення мого життєвого призначення. Це відбито в одному з моїх віршів:

Кто я? Что я? И зачем явилась
В этот мир в морозный, снежный день,
Когда вьюга выла, лютовала,
И дороги замела метель.
Но подобно силе чудодейной,
Сквозь тоскливую, густую мглу
Нежно луч проглянул золотистый,
Словно освятив мою судьбу.
То Фортуна божьей благодатью,
Может, в долю вкрапила елей.
Оттого таинственно сплелися
И печаль, и свет души моей.
Воспевая жизнь благоговейно,
Пролагаю в ней свои пути.
Да с тяжелой ношей за плечами
Все труднее и трудней идти.
А в просвете солнца через темень
Видится мне то, чем я живу.
Потому так трепетно и чту я
Снежную сибирскую зиму.

В п’ятнадцять з половиною років я закінчила середню школу й постала перед вибором подальшої освіти. До цього часу я вже написала кілька віршів і один з цих віршів навіть посилала в «Піонерську правду». Інтерес до літературної творчості закріпився, і я подала заяву в Іркутський університет на історико-філологічний факультет. Успішно здавши вступні іспити, я була прийнята в університет, але за наполегливою рекомендацією декана факультету мене було зараховано на історичне, а не на філологічне відділення. Історією я так і не захопилася, а свій інтерес зосередила на проблемі людини, її психології, особистісному розвитку. З причини неповноліття в студентському середовищі мене називали «дівчина з випискою з батькового паспорта». Мої дитинство і юність проходили у важкі для країни 20-ті роки, в період Великої Вітчизняної війни. Війна виявилася для всіх нас найтяжчим випробуванням. У той момент, коли «Киев бомбили и нам объявили, что началась война», мені було 16 років, і я була студенткою Іркутського університету. Повернувшись додому, я влаштувалася на роботу. Закінчила курси медсестер і готувалася поїхати на фронт, написала заяву у військкомат із проханням призвати мене до лав Радянської армії й направити в Сталінську дивізію під Сталінград. Але збори, на яких мали обговорюватися ці заяви, було скасовано, оскільки потрібна кількість добровольців була вже набрана. Тоді я долучилася до групи однолітків, які відвідували госпіталь, надаючи допомогу пораненим. У побудові індивідуального життя, у виборі шляху особливу роль відіграють важливі події, що становлять канву твого життя. Такою винятково важливою подією для мене виявився вступ до аспірантури Інституту філософії Академії наук СРСР після закінчення Новосибірського педінституту. Відбулося це, можна сказати, завдяки випадковим обставинам. Повний текст (PDF).