Вісник НАН України. 2015. № 5. С. 69-74.

ЛОКТЄВ Вадим Михайлович —
академік НАН України, академік-секретар Відділення фізики і астрономії НАН України

ПРОВІДНА ЗОРЯ
Доповідь з нагоди вручення
Золотої медалі ім. В.І. Вернадського НАН України

Вельмишановний Борисе Євгеновичу! Високоповажні члени Академії, шановні друзі!

1. Дозвольте розпочати свій виступ із сердечної подяки, насамперед Борису Євгеновичу, членам експертної комісії і членам Президії, які прийняли рішення про присудження мені цієї високої нагороди. Не буду приховувати, це надзвичайно приємно, бо подібне визнання глибоко зворушує і стимулює до подальшої праці. Водночас зізнаюся, мені важко погодитися з нагородним формулюванням щодо моїх видатних заслуг. Щоб пояснити, дозвольте без будь-яких аналогій процитувати слова Євгена Оскаровича Патона, який на одному зі своїх ювілеїв заявив: «Дійсно, працював багато і напружено, але нічого екстраординарного не зробив, і слова про мої видатні наукові та інженерні здобутки є сильним перебільшенням». Проте історія засвідчила, що Євген Оскарович свій внесок у науку, м’яко кажучи, трохи недооцінював, а от про цьогорічних лауреатів Золотої медалі ім. В.І. Вернадського зі свідомою відвертістю мушу сказати, що насправді видатними досягненнями вирізняється лише Олексій Олексійович Абрикосов, оскільки відкриття вихорів було проривним і суттєво змінило уявлення про явище надпровідності та її можливості. Фахівці знали про це давно, і присудження йому Нобелівської премії лише підкреслило глибину і важливість його результатів. Я ж, як пересічний український фізик, просто робив свою справу, робив не один, тому не можу сьогодні не згадати своїх колег, внесок яких у вивчення та застосування цього явища є без перебільшень видатним і всесвітньо визнаним.

Про Лева Васильовича Шубнікова вже йшлося, і мені хотілося б добрим словом згадати його співавтора і послідовника, багаторічного патріарха української фізики низьких температур академіка Бориса Георгійовича Лазарєва з Харківського фізико-технічного інституту, а також представників його школи, співробітників дочірньої установи – Фізико-технічного інституту низьких температур, а саме, академіка Ігоря Михайловича Дмитренка і його видатного учня академіка Ігоря Кіндратовича Янсона. Усі вони харків’яни і, на жаль, уже пішли з життя. У Києві в Інституті металофізики в галузі надпровідності працював всесвітньо відомий фахівець Володимир Михайлович Пан. Я не буду перелічувати українських фізиків, хто активно працює тепер над цією проблемою, але все ж таки назву прізвища моїх співавторів, без внеску яких навряд чи можна було б говорити про мій власний доробок. Це академік Віктор Григорович Бар’яхтар, члени-кореспонденти Валерій Павлович Гусинін і Ернест Анатолійович Пашицький, доктори наук Юрій Борисович Гайдідей, Едуард Володимирович Горбар, Михайло Олексійович Іванов, Юрій Генекович Погорєлов, Юрій Вікторович Скрипник та Сергій Геннадійович Шарапов. І, звісно, не можу не згадати моїх учителів і великих ентузіастів саме високотемпературної надпровідності – академіків Антоніну Федорівну Прихотько і Олександра Сергійовича Давидова.  Повний текст (PDF).