Вісник НАН України. 2015. № 12. С. 46–52.
https://doi.org/10.15407/visn2015.12.300

КОРХОВИЙ Віталій Іванович –
кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник відділу геноміки та молекулярної біотехнології Державної установи «Інститут харчової біотехнології та геноміки НАН України»,
korkhovy_v@ukr.net

КОЛЕКЦІЯ ШТАМІВ МІКРООРГАНІЗМІВ ТА ЛІНІЙ РОСЛИН ДЛЯ ХАРЧОВОЇ І СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ БІОТЕХНОЛОГІЇ

В умовах стрімкого поширення у світі генетично модифікованих рослин особливої актуальності набуває система їх моніторингу, одним із ключових завдань якої є уніфікація методів досліджень та координація діяльності випробувальних лабораторій. У процесі відпрацювання методів скринінгу, валідації, якісного та кількісного аналізу вмісту генетично модифікованих елементів у насінні, харчових продуктах, сировині дедалі більшу роль відіграє використання колекції штамів мікроорганізмів та ліній рослин для харчової та сільськогосподарської біотехнології, створеної в ДУ «Інститут харчової біотехнології та геноміки НАН України».

Ключові слова: генетично модифіковані рослини, колекція господарсько цінних генів, трансформація, детекція.

Генетично модифіковані (ГМ) рослини вже 20 років використовують у світі в комерційних масштабах. З року в рік розширюється спектр сільськогосподарських культур, збільшуються посівні площі під ними. Так, з 1996 по 2014 р. загальна площа, на якій у 28 країнах світу вирощують генетично модифіковані рослини, зросла більш ніж у 100 разів – з 1,7 до 182 млн га. Станом на кінець жовтня 2015 р. в базі даних Міжнародної служби оцінки використання агробіотехнологій (International Service for the Acquisition of Agri-biotech Applications – ISAAA) було зареєстровано вже 384 ГМ-події [2], проте в комерційному виробництві застосовують лише невелику їх частину, а саме: сою, бавовну, кукурудзу та ріпак, на які припадає 99,6% усіх площ під культивованими ГМ-культурами [3]. Слід зауважити, що вирощування біотехнологічних рослин розподілене по країнах світу дуже нерівномірно. Можна виокремити 10 країн, на які припадає 98% площ усіх посівів генетично модифікованих агрокультур (причому частка США становить 40%), відповідно, на решту 18 країн – лише 2% [3].

Швидкі темпи зростання населення Землі, постійно наростаючий негативний вплив на довкілля змушують людство активніше реагувати на нові виклики. За оцінками експертів [1], за період 1996–2013 рр. ринкова вартість біотехнологічних культур становила близько 133,3 млрд дол. США. Серед інших позитивних аспектів варто відзначити, що впровадження ГМ-технологій дозволило знизити використання пестицидів на 37%, підвищити врожайність на 22%, збільшити доходи фермерів на 68%. Крім зазначених вище культур, на комерційному ринку присутні також генетично модифіковані томати, люцерна, гарбуз, цикорій, папая, картопля та ін. Зокрема, за останні два роки надзвичайно швидко відбувається комерціалізація таких культур, як посухостійка кукурудза, стійкий до шкідників баклажан, картопля зі зниженим вмістом акриламіду – потенційного канцерогену, що утворюється при термічній обробці картоплі, люцерна зі зменшеним на 22% вмістом лігніну, що підвищує засвоюваність цієї цінної кормової культури та технологічність її вирощування [1].

Однак, незважаючи на динамічний поступ біотехнологічних культур, серед частини наукової спільноти, представників громадських організацій екологічного спрямування спостерігається досить обережний підхід щодо наслідків широкого застосування технологій вирощування генетично модифікованих рослин для здоров’я людини, навколишнього середовища, а також стосовно можливих негативних впливів на спадковість людини і тварин. З огляду на неоднозначне сприйняття суспільством новітніх агробіотехнологій, ще на зорі «біотехнологічної ери» на міжнародному рівні було ухвалено важливі нормативні акти, які регламентують генно-інженерну діяльність і водночас міждержавні відносини в цій галузі.

Одним із основних документів стала прийнята в червні 1992 р. Конвенція про біологічне різноманіття [4]. На основі принципів, закладених у цій Конвенції, в 2000 р. було розроблено Картахенський протокол з біобезпеки, який набув чинності 11 вересня 2003 р. [5]. На сьогодні до нього вже приєдналися 170 країн світу, не підписали цей документ поки що Австралія, Аргентина, Канада, Росія, США та ін. [6]. Україна, приєднавшись до Картахенського протоколу в грудні 2002 р., поступово почала розробляти національну систему безпеки генно-інженерної діяльності.

У зв’язку з обраним нашою державою вектором розвитку, спрямованим на євроінтеграцію, та з огляду на підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, упродовж 3–4 років необхідно вибудувати систему біобезпеки, подібну до європейської. На сьогодні в Україні вже створено низку випробувальних лабораторій, оснащених необхідним обладнанням та кваліфікованим персоналом, для проведення аналізів усіх видів продукції, виробленої з використанням генетично модифікованих організмів. Однак різні лабораторії можуть отримувати неоднакові результати випробувань, що спричинено використанням різних методів визначення наявності чужинного матеріалу в зразках. Отже, виникає нагальна потреба в уніфікації методів досліджень та координації діяльності випробувальних лабораторій. Повний текст