Вісник НАН України. 2015. № 9. С. 3–12.

ЛОКТЄВ Вадим Михайлович
академік НАН України,
академік-секретар Відділення фізики і астрономії НАН України

ЗБЕРЕЖЕННЯ ОСТРІВЦІВ СУЧАСНОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ –
ПАТРІОТИЧНИЙ ОБОВ’ЯЗОК ІНТЕЛЕКТУАЛІВ

У статті автор розмірковує про закономірності розвитку науки, про роль наукової сфери як галузі, де основним виробничим засобом є інтелект, про взаємовідносини науки, з одного боку, із суспільством, а з іншого – з владними структурами, а крім того, задається питанням, чому зараз тема науки набула у світі такого широкого резонансу.

Величие народа не измеряется его численностью,
как не измеряется ростом величие человека.
Единственная мера – умственное развитие
и моральный уровень.
Виктор Гюго

Цей текст я писав, готуючись до виступу на Гуманітарній сесії «Вибір України: минуле, сучасність і майбутнє», яку організували Львівський національний університет імені Івана Франка та Інститут фізики конденсованих систем НАН України з нагоди 90-річчя від дня народження видатного українського вченого, державного і громадського діяча академіка НАН України Ігоря Рафаїловича Юхновського. Однак, на жаль, так сталося, що через непередбачувані життєві обставини я не зміг взяти участь у цьому заході. Водночас, отримавши запрошення, я дізнався, що мені зробили честь представляти видатних інтелектуалів нашої країни, і першою думкою було відмовитися, бо я аж ніяк не зараховую себе до цієї когорти. Бути відомим серед невеликого кола професіоналів – не таке вже й видатне досягнення життя. Як на мене, справжнім прикладом видатного інтелектуала є саме Ігор Рафаїлович, який своєю державотворчою діяльністю та створенням потужної західноукраїнської фізичної школи прославив нашу країну у світі. Проте особистості ювіляра, на мою думку, більшою мірою відповідає інший термін – «інтелігент», який не лише включає все, що зазвичай відносять до поняття інтелектуала, а й додатково передбачає високий рівень моральності та порядності, а також здатність сприймати власні обов’язки важливішими за власні права.

У своєму невиголошеному виступі я мав намір поділитися міркуваннями щодо ролі науки як галузі, де основним виробничим засобом є інтелект, і спробувати знайти відповідь на питання, чому в розвинених країнах наукова сфера стала найважливішою. Так, на відкритті Фестивалю науки у Копенгагені в червні 2014 р. тодішній голова Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу сказав: «Майбутнє Європи – це наука». І хоча я є ярим прибічником цих слів, на питання: чому саме тепер тема науки набула такого широкого резонансу, однозначної відповіді я не маю. Перше, що спадає на думку, – наука надає кожній окремій людині корисні послуги, поліпшуючи якість її життя, розширюючи можливості медицини, сприяючи розвитку сільського господарства, повсюдній комп’юте­ризації тощо. Однак, я вважаю, що проблему відносин науки і суспільства не можна звести до простої конкретики. Це, скоріше, проблема цінностей і взаємної згоди у вічних філософських питаннях: задля чого людина живе або в чому смисл життя – у виробництві необхідного і корисного продукту чи у створенні чогось безкорисного, але прекрасного? І як один із тимчасових учасників і спостерігачів життєвого процесу я, намагаючись бути неупередженим, роблю висновок – у нашій дійсності з великим відривом веде перед раціональна точка зору. Єдине, що можна сказати: c’est la vie…

Може, комусь моє зізнання здається сумним, проте не можна не зважати на те, що в усіх сучасних цивілізованих країнах домінує саме такий солідарно узгоджений імператив про роль і цілі науки – наука передусім має бути корисною. І нам залишається сприймати цей факт як даність. Тому, відмовившись від розгляду науки як ірраціонального заняття на кшталт мистецтва (хоча між ними дуже багато спільного), далі наводитиму на її захист більш-менш традиційні аргументи.

Якщо підсумувати грошові прибутки розвинених країн від продажу високотехнологічних товарів, то відповідна цифра перевищить або виявиться сумірною з коштами, отримуваними від продажу нафти чи газу. Цього, думаю, достатньо, щоб визнати, що людство у своєму бажанні прогресу стало мимовільним заручником науки, залежним від її стану та інтенсивності розвитку. Скажу більше: я впевнений, що цей «наркотичний» синдром невиліковний, і позбавитися його вже не можна. Гляньте навколо і ви переконаєтеся, що глобальних проблем не меншає – зміни клімату, парникові гази, нестача харчів і питної води, вичерпання корисних копалин і багато чого іншого. Нарешті, люди хочуть жити довше, ситніше і комфортніше, не боятися стихійних лих і, крім того, плекають споконвічну надію розширити межі свого існування, освоїти хоча б близький космос. Як хтось дотепно зауважив, ми живемо у світі, який не може без науки і в якому ніхто про неї толком не знає. Тим не менш, тепер навіть не дуже освічені люди усвідомлюють, що вирішувати глобальні проблеми можна лише за допомогою наукових підходів. Через це у розвинених країнах і в тих, які прагнуть долучитися до їх числа, панує наукоцентристська ідеологія, за якою наука – це локомотив, що тягне за собою прогрес. Сподіваюся, коли -небудь такий погляд утвердиться і в Україні. Повний текст