Вісник НАН України. 2016. № 12. С. 29-38

 

ЖУЛИНСЬКИЙ Микола Григорович –
академік НАН України, академік–секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України, директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

ФЕНОМЕН ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ ТА НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ІВАНА ФРАНКА
За матеріалами наукової доповіді на засіданні Президії НАН України 26 жовтня 2016 року

У доповіді розкрито окремі грані унікальної творчої особистості Івана Франка – поета, вченого, перекладача, історика літератури, етнографа, публіциста, громадського і політичного діяча,  проаналізовано розвиток сучасного академічного франкознавства, розглянуто основні проблеми та найважливіші здобутки останніх років у цьому напрямі. Окрему увагу приділено репрезентативним заходам за участю академічних установ із вшанування на державному рівні пам’яті Івана Франка. зокрема реалізації науково-видавничого проекту «Франківська енциклопедія» у 7 томах.

160 років тому народився і 100 років минуло від того дня, як пішов із життя національно-культурний будівничий України. Відходив у вічність цей універсальний український геній у день похмурий 28 травня 1916 року. Остання в житті Івана Франка ніч була неспокійною, тривожною, майже без сну. Знесилений хворобами, безпорадний поет раз-у-раз намагався піднятися з ліжка, поривався до вікна, до світла, але в саду, затіненому горіхом, яблунями і вишнями, нічого не проглядалося. Нетерпеливо чекав ранку – хотів побачити сонце. Але небо було щільно загорнуте в густі хмари і годі було сподіватися, що незабаром розвидниться. Не дочекався. Геть вимучений невтишимими болями, візіями містично-релігійного змісту, переживаннями за долю рідних і самотністю, цей провісник вільної, соборної незалежної України так і не дочекався зустрічі із сонцем і відійшов о 16 годині [1]. І рівно в цій годині, в ту мить, коли хтось із доглядачів хворого зупиняв годинник, а інший завішував дзеркало рядном, крізь густі хмари пробилося сонце, яскравими променями пронизало сад і висвітлило вітальню, в якій на цератовому дивані впокоївся навіки духовно-інтелектуальний будівничий «золотих мостів зрозуміння і спочування» між народами, культурами і віруваннями. На його страдницькому обличчі закарбувалася велика втома і тяжкі фізичні й морально-психологічні страждання.

Був в останні роки свого життя самотнім і фізично безпорадним. Обидва сини, бо найстаршого Андрія батько поховав три роки тому, були на фронтах Першої світової війни. Старший син Тарас, учитель гімназії, воював в австрійській армії на італійському фронті, молодший Петро, студент політехніки, пішов добровольцем до Українських Січових Стрільців, а донька Анна виїхала напередодні війни до своєї тітки до Києва. Мудра, розважлива його помічниця, дружина Ольга Федорівна переживала гострі напади спадкової душевної хвороби і перебувала в лікарні для душевнохворих. Проте цей фанатично відданий творчій праці письменник і учений, вимучений тяжкими обставинами життя, паралічем рук, безсонням, переслідуваннями духами-демонами, хворими – на межі повної сліпоти – очима, тягнув до останніх днів свого життя, мов той віл, вози національного обов’язку.

Повний текст (PDF)