Вісник НАН України. 2017. № 2. С. 38-49
ШЕМШУЧЕНКО Юрій Сергійович –
академік НАН України, директор Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
СУДОВА ВЛАДА В УКРАЇНІ: СУЧАСНА ДОКТРИНА, МЕХАНІЗМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РЕАЛІЗАЦІЇ
Стенограма наукової доповіді на засіданні Президії НАН України 21 грудня 2016 року
У доповіді, присвяченій питанням реалізації судової реформи в Україні на сучасному етапі, окреслено широке коло проблем, пов’язаних із реформуванням судової влади в контексті її наближення до загальноєвропейських стандартів. Окрему увагу приділено діяльності Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України щодо наукового обґрунтування здійснення реформи судової влади в Україні на сучасному етапі. В обговоренні доповіді взяли участь Голова Верховного Суду України, кандидат юридичних наук Я.М. Романюк, іноземний член НАН України, професор Юридичної школи Дікінсона Університету штату Пенсільванія (США) У.Е. Батлер, ректор Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, академік НАН України В.Я. Тацій, директор Інституту законодавства Верховної Ради України, член-кореспондент НАН України О.Л. Копиленко.
Вельмишановні члени Президії!
Сучасна судова система України характеризується такими загальними даними: у 2015 р. в Україні діяло понад 700 судів різних категорій; за штатним розписом налічувалося близько 8 тис. суддів; протягом 2015 р. по першій інстанції було розглянуто всіма судами понад 3 млн справ. У порядку апеляційного провадження переглянуто майже 94 тис. цивільних і 38,8 тис. кримінальних справ. Систему судової влади в Україні очолює Верховний Суд, а конституційний контроль здійснює Конституційний Суд України.
Наша судова система в цілому забезпечує реалізацію державної функції правосуддя, але в цій галузі є й істотні проблеми. Про це свідчить, зокрема, і рівень громадської довіри до суддів. Так, за даними одного з останніх соціологічних опитувань, проведеного Центром Разумкова у 2016 р., 91,6% українців не довіряють державному апарату. Серед інститутів державної влади найменшою довірою користуються суди: їм довіряють трохи більш як 10% опитаних.
Необхідність проведення судово-правової реформи було усвідомлено ще на зорі здобуття Україною незалежності. У 1992 р. Верховна Рада України схвалила Концепцію судово-правової реформи, однак реалізувати її, як, до речі, і багато інших реформ, повною мірою не вдалося.
Нинішній етап судово-правової реформи винесений на конституційний рівень. 2 червня 2016 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», а також Закон «Про судоустрій і статус суддів» у новій редакції. Ці закони вступили в силу з 30 вересня 2016 р. за винятком окремих положень. Новели судової реформи спрямовані на деполітизацію та забезпечення незалежності судової влади, створення чесного, прозорого, доступного і справедливого для всіх громадян суду. Зазначені закони відкривають реальні конституційно-правові можливості для проведення фундаментальної судової реформи в Україні, заснованої на власному досвіді та європейських стандартах правосуддя.
Процес цей є вкрай складним і потребує додаткових організаційно-правових зусиль для підвищення ефективності судової влади. При цьому ці зусилля мають ґрунтуватися більшою мірою на наукових засадах, що є запорукою успішного вирішення проблем правосуддя. Зупинюся на деяких з них.
1. Проблема системності у реформуванні судової влади. На мій погляд, недостатнє використання системного методу є одним з істотних недоліків у розробленні нової моделі реформованого правосуддя. Таке правосуддя не може бути успішним без оптимального врахування фундаментальних змін у суспільстві і зв’язку судової реформи з іншими, насамперед з реформою правоохоронних органів, які діють в одному правовому полі з судовими органами.
Системний підхід до реформування Конституції міг би знайти своє відображення у відповідній науковій концепції, але Конституційна Комісія не стала на цьому затримуватися, а пішла більш простим шляхом, тобто шляхом внесення точкових змін до Конституції, у тому числі й до тих розділів, що стосуються судової влади.
Нагадаю в цьому зв’язку, що свого часу Конституційною Асамблеєю було розроблено проект Концепції змін до Основного Закону. У складі Асамблеї, до речі, працювало понад 20 фахівців НАН України. Проте напрацювання цієї Асамблеї не були достатнім чином використані законодавцем, що позначилося на системності майбутніх змін до Конституції.
2. Проблема судової спеціалізації. За статтею 18 Закону «Про судоустрій і статус суддів», суди в Україні спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Поряд з цим передбачається, що в системі судоустрою діятимуть вищі спеціалізовані суди як суди першої інстанції з розгляду окремих категорій справ. До цих судів належатимуть Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд.
Можливість створення вищих спеціалізованих судів спричинила жваву дискусію в юридичному середовищі. Практика, зокрема, свідчить, що кількість судових справ з питань інтелектуальної власності є не такою великою для того, щоб утримувати спеціальну систему судів для їх розгляду. Крім того, як Вищий суд з питань інтелектуальної власності, так і Вищий антикорупційний суд не вписуються в чинну систему принципів підсудності й територіальності. Для них ніхто не буде приймати окремі кримінально-процесуальні кодекси. Тому, на мій погляд, до справ антикорупційного характеру, звичайно, слід значно посилити увагу, але цього не можна робити в контексті існуючої системи судових органів. В іншому випадку є загроза виникнення надзвичайних і особливих судів, створення яких заборонено ст. 125 Конституції України.
3. Проблеми формування професійного суддівського корпусу. Ці проблеми стосуються підбору, призначення (обрання) на посаду, підвищення кваліфікації, кар’єрного просування, матеріального забезпечення, дисциплінарної відповідальності суддів тощо. Відповідно до Конституції України, новою організаційною формою у цій сфері має стати Вища рада правосуддя замість Вищої ради юстиції. Вже прийнято Закон «Про Вищу раду правосуддя», який становить базу для вирішення організаційних питань діяльності Ради.
Вища рада правосуддя є незалежним колегіальним органом судової влади, діяльність якого спрямована на формування професійного суддівського корпусу в Україні (ст. 131 Конституції України). Її правовий статус виписано відповідно до європейських стандартів. Законом «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»: по-перше, збільшено кількість членів Ради з 20 до 21; по-друге, розширено представництво судової гілки влади у Раді (від 3 до 10); по-третє, виведено з числа тих, хто входить до складу Вищої ради правосуддя за посадою, Міністра юстиції і Генерального прокурора України; по-четверте, істотно розширено повноваження Вищої ради правосуддя порівняно з Вищою радою юстиції. Вища рада правосуддя, зокрема, вносить подання Президентові України про призначення судді на посаду; ухвалює рішення про звільнення судді з посади; розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора; надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою тощо.
Отже, діяльність Вищої ради правосуддя спрямовано на формування ефективно діючого корпусу професійних суддів. Це нічого спільного не має із закликами деяких політиків і народних депутатів до проведення суцільної люстрації суддівського корпусу. Як відомо, тільки у вересні 2016 р. було звільнено з посад 540 суддів, серед яких було багато висококваліфікованих професіоналів з бездоганною репутацією. Це не «оновлення», а «знекровлення» судової влади.