Вісник НАН України. 2017. № 4. С. 43-61
https://doi.org/10.15407/visn2017.04.042
 

КІКТЕНКО Віктор Олексійович —
доктор філософських наук, завідувач відділу Далекого Сходу Інституту сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України

ГЕОЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ КИТАЮ У СУЧАСНОМУ СВІТІ
Стенограма наукової доповіді на засіданні Президії НАН України 22 лютого 2017 року

Доповідь присвячено особливостям геополітичного зростання та сучасного економічного розвитку Китаю. Показано, що сучасні геоекономічні дії Китаю (торгівля, інвестиції, санкції, надання допомоги, грошово-кредитна політика та інфраструктурні проекти) спрямовані на те, щоб стати глобальним центром широкої економічної та геополітичної системи. На конкретних прикладах досліджено особливості застосування Китаєм геоекономічних інструментів щодо США, ЄС, Євразії, Південно-Східної та Південної Азії, Близького Сходу, Африки, Латинської Америки та Карибського басейну. Особливу увагу в доповіді приділено стану та перспективам українсько-китайських відносин.

У результаті успішного здійснення в останні десятиліття Політики реформ і відкритості (改革开放, Gǎigé kāifàng) Китай став другою економікою світу (з 2010 року), суттєво збільшив свій геополітичний та геоекономічний вплив, що навіть за умов уповільнення темпів росту економіки цієї країни може привести до змінення світового порядку. Провідні політологи, економісти та синологи по-різному оцінюють зміцнення Китаю: одні вважають, що піднесення цієї країни сприятиме загальному процвітанню і миру, а інші, навпаки, вбачають у цьому серйозну загрозу від агресивної держави, яка сповідує економічний меркантилізм. Дослідження геоекономічного аспекту посилення Китаю дозволить дати більш об’єктивне визначення цього явища і його наслідків для світового порядку взагалі та відносин України з Китаєм зокрема.

Насамперед відзначимо, що термін геоекономіка сьогодні широко використовується, але майже завжди без конкретного визначення. Деякі автори, як правило, під цим розуміють використання геополітичної або військової сили для досягнення економічних цілей [1]. Інші схильні визначати геоекономіку в ширшому сенсі, як хитросплетіння міжнародної економіки, геополітики і стратегії, що насправді не прояснює, а, скоріше, затемнює зміст геоекономіки [2, c. 16–17]. Треті під геоекономікою розуміють насамперед торгівлю і захист тих чи інших галузей промисловості [3, c. 58–59]. Найбільш вдале визначення, на нашу думку, було дано Робертом Д. Блеквіллом та Дженніфер М. Харріс в їх дослідженні «Війна іншими методами: геоекономіка і управління державою», виданому в 2016 р.: «Використання економічних інструментів з метою заохочення і захисту національних інтересів, а також для створення вигідних геополітичних результатів; і вплив економічними інструментами на геополітичні цілі тієї чи іншої країни» [4, с. 20]. Отже, оцінка геоекономічних можливостей тієї чи іншої країни, так само, як і її геополітичних можливостей, визначається, скоріше, не як аналіз витрат і вигод, а як пошук кращих альтернатив. Щодо Китаю, то ціла низка провідних західних експертів-геополітиків використовують термін геоекономіка для опису давно існуючої, на їхню думку, схильності Китаю до реалізму і меркантилізму при вибудовуванні відносин між державою і економікою, а також при вибудовуванні зовнішньоекономічної політики [5].

Геоекономічна сила Китаю і новий світовий порядок. Після приходу до влади Сі Цзіньпіна наприкінці 2012 р. відбулася відмова від зовнішньої політики Ден Сяопіна, висловленої ним фразою «приховувати можливості та чекати свого часу; триматися в тіні й не показувати себе» (韬光养晦, tāo guāng yǎng huì). Замість цього в листопаді 2014 р. голова КНР Сі Цзіньпін дав нове визначення зовнішньої політики Китаю — «прагнути до досягнень» (奋发有为, fènfā yǒu wéi) [6]. Тобто сьогодні Китай намагається зміцнити свою владу та вплив у світі, що проявляється у різного роду ініціативах щодо встановлення нового світового порядку. Нинішню наступальну позицію Китаю в міжнародних відносинах можна пояснити відновленням почуття впевненості в собі, усвідомленням своєї нової ролі у світі, а також тим фактом, що провідні світові держави не поспішають визнати зміну балансу сил. На думку доктора Джеймса Рейлі, фахівця Інституту Лоуї, «Китай використовує економічні інструменти мистецтва державного управління набагато частіше, більш напористо і більш різноманітно, ніж будь-коли раніше» [7, с. 93]. Ніколи в історії жоден уряд не контролював стільки багатств, скільки сьогодні контролює Держрада КНР [7, 8]. Закономірно, що зростання економічної могутності викликало бажання використовувати цю силу для просування геополітичних цілей. На сьогодні Китай є найуспішнішою державою у використанні коштів для здійснення геоекономічного тиску на глобальному і регіональному рівні. Замість військового і політичного протистояння Пекін використовує нову економічну гру і вже домігся такого глобального впливу, який набагато перевищує існуючу економічну міць Китаю. Країни бояться не військової потужності Китаю, а того, що вони можуть бути позбавлені торгових і інвестиційних можливостей Піднебесної [1].

Звернемо увагу на те, що Китай є найбільшим у світі експортером ($2,09 трлн у 2016 р. за даними Головного митного управління КНР) [9] і найдинамічнішим у світі споживчим ринком. Китай перетворився з джерела дешевого імпорту на основне джерело інвестицій ($160 млрд у період з січня 2009 по грудень 2013 р.). Пекін стверджує, що проект Нового Шовкового шляху (або Один пояс, один шлях) створить додатковий обсяг торгівлі на суму $2,5 трлн для 65 країн світу, а бюджет Азіатського банку інфраструктурних інвестицій (АБІІ) прирівнюється до плану Маршалла для Європи після закінчення Другої світової війни. Проте новий порядок створюється не за західним зразком, коли провідні країни формують і керують багатосторонніми інститутами, що підкріплюється договорами, міжнародним правом та об’єднанням суверенітету. Пекін застосовує свою економічну міць на рівні двосторонніх відносин та регіональних зустрічей на вищому рівні, що демонструє не лише економічний підйом країни, а й взагалі національне відродження або оновлення китайської нації. На відміну від інших країн Азії, в яких була вдало проведена модернізація і навіть, як прийнято казати, сталося «економічне диво» (Японія, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг), в Китаї вважають це поверненням свого статусу світового лідера, втраченого в першій половині XIX ст. 

Повний текст