Вісник НАН України. 2017. № 6. С.51-60
https://doi.org/10.15407/visn2017.06.051
ДІДУХ Яків Петрович —
член-кореспондент НАН України, доктор біологічних наук, професор, завідувач відділу геоботаніки та екології Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України
Концепція формування системи заповідних об’єктів з метою збереження біорізноманіття України на екологічних засадах
Вирішення актуальних проблем збереження біорізноманіття вимагає використання нових підходів до формування системи заповідних об’єктів. Викладено концепцію їх створення на основі категорій поліфункціонального типу з різним режимом охорони. Запропоновано нові принципи аналізу заповідних об’єктів, на яких ґрунтується організація та функціонування екомережі від загальноєвропейського до регіонального рівня. Основною одиницею оцінки заповідних об’єктів є біотоп, що зміщує акцент охорони від територіальних на екологічні позиції. Ключовою є ідея, що всі природні типи біотопів повинні мати природоохоронний статус. Відповідно до Директиви ЄС 92/43, основним завданням є дослідження і класифікація біотопів, створення їх повноцінного кадастру, а також оцінки їх екосистемних послуг, які розглядаються як інструмент впровадження національної екологічної політики забезпечення основ сталого розвитку, регулювання відносин суспільства і природи на еколого-економічних засадах.
Одним із ключових напрямів в охороні природи є збереження біорізноманіття, що забезпечується різними способами, зокрема через систему заповідних об’єктів. Основи заповідання мають глибоке історичне коріння, проте його наукові засади було розроблено в ХХ ст., що стимулювало організацію різних форм заповідних об’єктів та збільшення їх кількості у геометричній прогресії. Незважаючи на таке зростання, негативний вплив антропогенних факторів за масштабами та силою набагато перевершує результати природоохоронних зусиль, набуваючи катастрофічних наслідків, і проблема втрати біорізноманіття стає все гострішою, що потребує пошуку нових підходів і нових форм збереження біоти.
У середині ХХ ст. питання охорони біоти вийшли на міжнародний рівень. У 1948 р. в м. Фонтенбло (Франція) було створено Міжнародну спілку охорони природи (МСОП) для сприяння збереженню біорізноманіття в усьому світі. За ініціативою МСОП у 1955 р. було започатковано «Червону книгу» (Red Data Book). У цей період продовжується зростання кількості охоронюваних територій, особливо після 1962 р., коли було проведено перший Всесвітній конгрес національних парків.
Надалі зі зростанням свідомості суспільства і загостренням відносин людина–природа з’являються нові форми заповідних об’єктів і розширюються функції вже наявних. Паралельно з розробленням та удосконаленням нових форм збільшується масштабність сфери охорони природи — від державного до міжнародного і планетарного рівня, що зумовлює необхідність її координування та регулювання на рівні структур ЮНЕП, ПРООН, МАБ ЮНЕСКО, МСОП, WWF (Всесвітній фонд охорони природи). Розробляються конвенції, приймаються відповідні резолюції та директиви. Зокрема, на початку 1970-х років прийнято Рамсарську конвенцію про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення переважно як середовища існування водоплавних птахів (1971), Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (1972), Конвенцію про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (1973) та ін. При цьому акцент стосовно охоронюваних об’єктів, що мають естетичну цінність, зміщується в бік оцінки їх наукової цінності (реліктові, ендемічні, рідкісні види, унікальні ландшафти тощо). Сформульовано принципи створення заповідних територій: еволюційний, історичний, зонально-географічний, екологічний, науково-пізнавальний, господарський, соціальний [1].
Незважаючи на спільні принципи, що визначали кінцеву мету збереження природи, способи і форми її реалізації на Заході і в СРСР були різні: в СРСР основний акцент робився на заповідники (охорона від людей), а в США і Західній Європі — на національні парки (охорона для людей).
Важливим етапом у розвитку збереження навколишнього середовища стало усвідомлення необхідності використання системного підходу, збереження різноманітності біоти та цілісності екосистем, що вперше було висловлено в Конвенції про біорізноманіття, прийнятій в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро [2]. Ці положення були розвинені у Всеєвропейській стратегії збереження біо- та ландшафтного різноманіття (Софія, 1995). Її метою було визначено суттєве зменшення загроз біотичній та ландшафтній різноманітності, забезпечення її відновлення на всьому континенті, зміцнення екосистемної (біогеоценотичної) цілісності Європи на основі розроблення екомережі та залучення до цієї стратегії широких кіл громадськості.
Втілення стратегії підкріплювалося Директивою ЄС щодо збереження диких птахів (Council Directive 79/409/EEC, в більш сучасній редакції — 2009/147/EC), яка визначає території спеціальної охорони (Special Protection Areas), та Директивою ЄС щодо збереження природних біотопів та дикої фауни і флори (Council Directive 92/43/EEC), що визначає спеціальні заповідні території (Special Areas of Conservation). Ці два природоохоронні документи стали підґрунтям для програми Natura 2000. В Україні до моменту імплементації зазначених директив формувалася Смарагдова мережа, юридичною базою для якої є Бернська конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі (1979) [3].
З метою практичного втілення цієї стратегії охорони природи було заплановано створення Всеєвропейської екомережі, в основу якої покладена концепція цілісності та саморозвитку природи з урахуванням взаємозв’язку її елементів. Всеєвропейську екологічну мережу (Pan-European Ecological Network, PEEN) було створено у 2003 р. Радою Європи та Програмою ООН з навколишнього середовища. На сьогодні мережа охоронюваних територій налічує понад 26 тис. ділянок (близько 18% території ЄС).
У рамках зобов’язань щодо виконання Конвенції про збереження біорізноманіття Європейська Комісія у 2011 р. прийняла нову стратегію охорони біорізноманіття «Наше страхування життя, наш природний капітал: Стратегія збереження біорізноманіття ЄС до 2020 року , згідно з якою до 2020 р. для 100% рідкісних біотопів та 50% видів необхідно поліпшити умови збереження. Також планується створення «зеленої інфраструктури» та відновлення мінімум 15% деградованих екосистем.
Найефективнішим органом, що координує природоохоронну діяльність між країнами — членами ЄС, а також країнами, що співпрацюють з ЄС, є Європейська агенція довкілля (ЄАД).
Виходячи з реалізації стратегічних планів входження України в перспективі до ЄС ставляться відповідні вимоги, зокрема забезпечення переходу до збалансованого розвитку, одним із ключових аспектів якого є забезпечення збереження довкілля, біологічного та ландшафтного різноманіття. що потребує розроблення нових підходів, форм організації охорони природи. Зокрема, такою формою організації є розроблення Пан’європейської екомережі, відповідно до Всеєвропейської стратегії збереження біотичного та ландшафтного різноманіття (Софія, 1995).
Разом з тим, як ми зазначали вище, історично складалося так, що в СРСР основний акцент робився на створення заповідників з абсолютно заповідним режимом. І лише у 1980 р. в Івано-Франківській області з’явився перший в Україні Карпатський, а в 1983 р. — Шацький національні парки; у 1990 р. — перший в Україні Карпатський біосферний заповідник, у 1999 p. — перший у міжнародній практиці трилатеральний біосферний резерват «Східні Карпати» на території трьох країн: України, Польщі та Словаччини. Отже, природоохоронні ідеї в Україні розвиваються в тісній співпраці з глобальними концепціями і програмами охорони біосфери нашої планети.
Станом на кінець 2015 р. в Україні функціонує 8 184 об’єкти, які займають площу 3,8 млн га, шо становить 6,3% площі держави, тоді як для країн ЄС цей показник досягає 15%.
В Україні прийнята «Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні» (1994), а також інші загальнодержавні програми: «Про природно-заповідний фонд України» (1992), «Про заходи щодо дальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні» (2005), що передбачають визначення стратегії розвитку заповідної справи та оптимізацію мережі заповідних об’єктів, однак кардинальних якісних новації у ній немає. Саме якісні зміни у природоохоронній діяльності можливі на основі формування національної екологічної мережі, що відображено у Законі України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки» та в Законі України «Про екологічну мережу України» (2004), виконання яких відповідно до поставлених завдань далеке до завершення, хоча певний прогрес є.