Вісник НАН України. 2017. № 8. С.60-65
ГОРБУЛІН Володимир Павлович —
академік НАН України, перший віце-президент НАН України, директор Національного інституту стратегічних досліджень
УКРАЇНА В ГЛОБАЛЬНИХ ВИМІРАХ СУЧАСНОГО СВІТУ
Виступ на міжнародному форумі «Світанок Європи: історична закономірність цивілізаційного вибору»
22 червня 2017 р. в Києві відбувся III Балтійсько-Чорноморський форум «Світанок Європи: історична закономірність цивілізаційного поступу», присвячений обговоренню проблем безпеки в регіоні та в Європі загалом, пошуку нових форм добросусідської відповідальної співпраці і формуванню на цій основі нової Європи — без воєн і анексій, необхідності подолання агресії та нетерпимості в сучасному світі, актуальності розроблення нових методик підготовки сучасної європейської людини через освіту, науку та культуру. У роботі форуму взяли участь президенти і державні діячі країн Балтійсько-Чорноморського регіону, учені НАН України і НАПН України, ректори провідних українських та європейських університетів, громадські діячі та представники ЗМІ. Пропонуємо повний текст виступу першого віце-президента НАН України академіка НАН України В.П. Горбуліна, який поділився своїми міркуваннями щодо стратегічних пріоритетів нашої держави в контексті нових загроз, з якими стикається сьогодні цивілізований світ, особливо наголосивши на тих можливостях, що відкриваються нині перед Україною.
Високошановне товариство!
Панове президенти, прем’єр-міністри, ректори, усі присутні!
Говорячи про Україну в сучасних глобальних вимірах, почну з гіркого і неприємного — з наших національних уроків. Ми надто звикли до ролі об’єкта у світовій і європейській політиці. Слід визнати, що Україна всі 25 років незалежності була надто пасивною. Ми балансували між векторами розвитку, чекали гарних пропозицій зі Сходу і Заходу, уникали відповідальних і радикальних рішень. У чомусь ця політика була виправданою і навіть комфортною, але найголовніше, що треба сказати про попередній період, — вона була вимушеною.
Ми не могли собі дозволити рішучий зовнішньополітичний курс з огляду на внутрішню слабкість і незрілість нашої державності. Адже з 1991 року ми почали будувати свій суверенітет, не маючи для цього багатьох необхідних якостей і ресурсів.
Сьогодні висловлюються різні оцінки, мовляв, незалежність впала нам з неба, дісталася надто легко. Я б використав іншу метафору. Ми були в імперській неволі, але вийшли на свободу тільки після того, як тюрма сама розвалилася. При цьому багато хто в Україні жалкував за тією тюрмою, і перші десятиліття пройшли під знаком боротьби між старим і новим — між необхідністю будувати нову державу та інстинктивним бажанням повернутися в минуле чи принаймні зберегти його основні атрибути.
25 років ми говоримо про реформи і тільки зараз підійшли до реформування радянських систем пенсійного забезпечення, охорони здоров’я, освіти, самоврядування та багатьох інших сфер. Такою ж неповороткою і непослідовною була й наша зовнішня політика. Вектори змінювалися, рух імітувався, а в підсумку результуючий вектор виявився нульовим. Не можна не сказати і про ту деструктивну діяльність, яка часто здійснювалася щодо сектору безпеки і оборони — постійні реформування без чіткої мети, розпродаж всього що тільки було можна, деградація Збройних Сил, правоохоронних органів і спеціальних служб. Сюди ж слід віднести різке зменшення протягом багатьох років чисельності Збройних Сил, моральне та фізичне старіння більшості озброєнь і військової техніки.
Власне, це і був той стан держави, з яким ми прийшли до початку російської агресії проти України в 2014 році.
За короткий час ми були змушені здати екстерном програму національної зрілості: відбудувати армію, оновити розвідувальні та контррозвідувальні органи і дуже обережно розпочати процес економічного зростання. Підкреслю, все це в умовах важкої війни з супротивником, який до неї довго готувався і якого ми вважали своїм другом і братом. І останнє призвело до найголовнішої «втрати» — втрати наших ілюзій.
Ми більше не віримо в братерство і рівноправне партнерство з Росією — натомість бачимо реваншистську політику відродженої імперії, яка вважає неприйнятним для себе існування незалежної України. Ми більше не віримо в договори і меморандуми про гарантії безпеки, а усвідомлюємо необхідність розбудови власних збройних сил і мобілізації внутрішніх ресурсів для перемоги над ворогом. Ми розуміємо, що не можна безкінечно вести дискусії про вектори інтеграції і зовнішньополітичну стратегію держави, особливо якщо наші опоненти явно грають на руку зовнішньому противнику.
Нарешті, ми чітко розуміємо, що іншого шляху, крім європейського, для розвитку незалежної України просто не існує. Але і європейський шлях не повинен стати для нас черговою ілюзією і черговим — обопільним — розчаруванням. Для того, щоб цього не сталося, нам потрібно сьогодні, на початку цього шляху, дуже чітко і предметно усвідомити, яким є світ, що нас оточує, і куди він рухається? Що таке нинішня Європа? Що таке сьогоднішня Україна? Чим ми можемо бути корисні один одному? Чого ми прагнемо і якими є наші стратегічні пріоритети?
Кілька своїх міркувань із цього приводу я хотів би запропонувати шановній аудиторії.
Перший сюжет стосується моєї традиційної тематики — стану глобальної безпеки та гібридних загроз існуючому світопорядку. На цю тему я опублікував уже кілька статей, наш Інститут підготував фундаментальну монографію про світову гібридну війну. Проте хотів би зробити наголос не лише на загрозах, з якими зіштовхнувся цивілізований світ, а й на тих можливостях, які відкриваються.