Вісник НАН України. 2017. № 1. С.75-85
ЛОКТЄВ Вадим Михайлович —
академік НАН України
ЗНАННЯ — СИЛА?
Зроблено спробу проаналізувати сучасний стан науково-освітньої галузі в Україні з акцентом насамперед на проблемах фундаментальної науки і природничої освіти. Наведено основні, на думку автора, причини важкої ситуації, що склалася на сьогодні у цій сфері, та обговорено можливі шляхи виходу з кризи.
А. Ейнштейн:
«Мета наукового пізнання — не лише використання
навколишнього світу, а й насамперед розуміння його
основ. І неважливо, як це буде впроваджено —
від найменшої молекули до величезної галактики,
але на кожне питання має бути знайдена відповідь».
(З американського серіалу «Геній»)
Ось і настав рік, якого ми всі — хто з нетерпінням, а хто з тривогою — чекали і в якому наша Академія відзначатиме свій (важко уявити!) 100-річний ювілей.
Століття — чималий період не лише для тієї чи іншої організації, а й будь-якої країни. Це проміжок часу, який вміщує дуже багато подій, зміну — і не одного — поколінь, а людство за цей час робить помітний крок до свого, як видається і, власне, як має бути, кращого та комфортнішого існування в усіх значеннях цього слова. Звісно, я не беруся, та й неспроможний, охопити не тільки розвиток людства, а й навіть нашої країни, хіба що спробую коротко проаналізувати стан, у якому ми перебуваємо напередодні ювілею, оскільки до його точної дати ще майже цілий рік.
Думаю, мене зрозуміють, якщо я відійду від традиції згадувати «під ювілей» все те прекрасне й успішне, що супроводжувало життя Академії у попередні часи. Ми по праву можемо пишатися досягненнями, яким буде присвячено багато наукової, науково-популярної та історичної літератури. Хоча слід зазначити, що історія нашої Академії — це не лише участь у таких грандіозних проектах, як освоєння космосу або приборкання ядерної енергії, а й сумнозвісні випадки невиправданого втручання «верхів» у процес наукового пошуку.
Згадаймо хоча б майже повне знищення радянської генетики, спроби вплинути на розвиток кібернетики, безглузду і вбивчу ідеологізацію гуманітарної сфери, що катастрофічно позначилося на позиціях вітчизняного рівня цих наук у світовому вимірі. Схилимо голови перед пам’яттю страчених у ті темні часи — математика М.П. Кравчука, фізика Л.В. Шубнікова та багатьох інших наших видатних колег.
Здавалося б, ці події залишилися позаду, і влада безпосередньо вже не втручається в наукові справи. Це так. Проте проблеми, зумовлені діями можновладців, нікуди не зникли. Наша, наразі суто олігархічна, влада винайшла інший, я б сказав, єзуїтський спосіб впливу на науковий поступ країни — через «фінансовий голодомор», який призвів до того, що напівжебрацьке існування стало в останні десятиліття для Академії фактично невід’ємним і супроводжується відповідним холодним ставленням до неї з боку суспільства. Тому мені особисто здається, що важливіше сконцентруватися на тому, що відбувається тепер, а головне — що нас чекатиме, якщо плачевна ситуація не зміниться. Тим більше, що говорити про Національну академію наук України — це те саме, що говорити про науку України, оскільки саме Академія за великим рахунком уособлює науку в нашій державі. Принаймні я дотримуюся такої думки, хоча дехто може її і не поділяти.
Скажу більше: майбутнє Академії і нашої країни настільки міцно переплетені, що занепад першої, ознаки якого стають все більш явними, ставить під загрозу розвиток України як незалежної, суверенної і сильної держави. Напевно, пасивно-терпляча, інакше кажучи, академічна поведінка, яку ми демонстрували впродовж останніх років, незважаючи на те, що ситуація майже щодня невпинно погіршувалася, має відійти в минуле, і всі, хто дбає про Академію, повинні шукати шляхи виходу з кризи не в постійному виправдовуванні нашої конче потрібної для країни діяльності, а в формулюванні аргументованих вимог обов’язкової, закріпленої законом, присутності науково-освітньої сфери у переліку стратегічно важливих для держави галузей.
Не може бути жодних сумнівів, що без науки у країни немає майбутнього, принаймні такого, в якому цінністю є добробут і комфортне буття кожної пересічної людини. І, наскільки я тепер розумію, розраховувати, що хтось один, чи «зверху», чи «знизу», прийде і миттєво вирішить усі накопичені проблеми, наївно і безперспективно. За це потрібно боротися. А вступаючи у боротьбу за Академію, яка вже тривалий час зазнає впливу дезінформаційної, наклепницької кампанії, слід мати на увазі, що її підтримують насамперед вищі керівники держави, які неодноразово дозволяли собі виголошувати на адресу Академії неввічливі, недоладні заяви, миритися з якими аж ніяк не можна.
Боротися за долю Академії — означає й боротися за обране нами творче життя, за право займатися любими для кожного з нас науковими дослідженнями в установах, які стали для нас рідними. Небезпека полягає й у тому, що скорочення або взагалі припинення діяльності академічних інститутів, принаймні їх переважної більшості, призведе до найнебезпечнішого — втрати фундаментальної науки, якою я вже не перший рік намагаюся опікуватися через статті або виступи. На жаль, ніхто з тих, від кого хоч щось залежить, їх не читає і не слухає, а тому ККД власної боротьби за науку оцінюю на рівні нуля. І все ж таки вкотре повторю: саме фундаментальна наука, розвиток якої є головним обов’язком Академії, перебуває під прямою загрозою і потребує захисту.