Вісник НАН України. 2018. № 6. С.64-74
https://doi.org/10.15407/visn2018.06.064
ГРИЦЕНКО Павло Юхимович —
доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАН України
СТРАТЕГІЇ СУЧАСНИХ ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ І ЗАВДАННЯ АКАДЕМІЧНОЇ ЛІНГВОУКРАЇНІСТИКИ
За матеріалами наукової доповіді на засіданні Президії НАН України 18 квітня 2018 року
У доповіді окреслено стратегічні орієнтири сучасного академічного вивчення української мови, підкреслено особливу роль Національної академії наук України не лише в науковому пізнанні усієї складності української мови в її сучасному стані та в минулому, а й у зміні її правового поля, піднесенні культури використання державної мови, її функціонування як інструмента освіти, культури і консолідації суспільства. Відзначено широкий міжнародний контекст дослідницьких програм мовознавців НАН України та постійне просування результатів вивчення української мови в практику державотворення та міжнародний науковий простір.
Обґрунтовуючи доконечну необхідність створення Української Академії наук та окреслюючи першочергові кроки в реалізації цієї ідеї, В.І. Вернадський у листі до міністра народної освіти і мистецтв України М.П. Василенка (18 травня 1918 р.) зазначив: «на первом месте, прежде всего, должно быть создано хорошо составленное отделение украинского языка, литературы и истории (м[ожет] б[ыть] совместно с славянским?) и те отделы институтов, которые связаны с практически важными для государства интересами, связанными с изучением производственных сил страны и экономическо-статистическим обследованием ее» [1, с. 191]. Ця позиція суголосна сповненій глибокого змісту думці М.П. Василенка (9 липня 1918 р.): «Создание Украинской Академии наук имеет и большое национальное значение, ибо до сих пор еще есть много людей, которые относятся скептически и насмешливо к украинскому движению и возрождению, не верят в живые творческие силы украинского народа, не допускают развития украинского языка и науки» [2, с. 26].Така увага до української мови була зумовлена розумінням її ролі в національному відродженні та побудові нової держави. Це відповідало панівним поглядам української наукової і творчої еліти на мову як важливий фактор трансформації суспільного життя: формування українськомовного простору України було самоочевидним і особливо актуальним. Тому закономірним стало створення в Академії комісій «для видавання словника української мови» та «для видавання пам’яток українського письменства та мови» [1, с. 197]
Сьогодні, у 100-річчя Української Академії наук, про ці важливі організаційні кроки нагадуємо для того, щоб підкреслити силу прогностичного стратегічного мислення її засновників. Водночас це нагода констатувати, що, попри ідеологічні випробування, а в окремі періоди історії України — попри відкритий наступ політичних сил, влади на українськоцентризм академічної гуманітаристики, що часто набував форм системного неприхованого терору проти діячів науки, важливе соціальне і державотворче призначення Академії — дослідження української мови задля наукового забезпечення її функціонування в суспільстві та збереження від занепаду чи глибинних трансформацій — вчені Академії виконали. У цьому переконують фундаментальні праці про структуру української мови, її історію і міжслов’янські зв’язки, ґрунтовні словники, лінгвістичні атласи, які забезпечують як широкі практичні потреби суспільства щодо мовокористування, так і різноманітні запити на наукову інформацію задля поглиблення й розбудови знань про українську мову.
Українська мова як лінгвальний феномен зі складною внутрішньою структурою, неповторною історією становлення і розвитку — це комплексний багатоплановий об’єкт дослідження, у якому тісно переплетені його різні оприявнення. Адже мова є засобом щоденної комунікації, формування, упорядкування й збереження інформації/знань, зокрема й колективної історичної пам’яті; матрицею етнічної/національної ідентифікації особистості і соціуму; джерелом потужного впливу на емоційний світ людини, а тому — була і залишається надійним каналом та ефективним інструментом впливу на масову свідомість, придатним для маніпулятивного використання задля створення вогнищ суспільної напруги, їх ескалації та досягнення проектованих соціальних конфліктів як міжнаціональних, так і міждержавних. З огляду на таку функційну багатоплановість мови особливої уваги й ретельного вивчення потребує її соціальна сутність, зокрема визначення засад мовного планування держави, прогнозування наслідків реалізації стратегій мовного розвитку та регулювання мовокористування в соціумі.
Досі зберігає актуальність відомий ще з епохи Середньовіччя вислів чия мова — того й влада в державі, який у політичних координатах сучасної України наповнився новим реальним змістом, пов’язаним із протистояннями навколо повноформатного утвердження української мови як державної відповідно до статті 10 Конституції України. Саме тому визначальним і важливим стимулом академічного вивчення української мови сьогодні є усвідомлення її феноменальності як об’єкта пізнання з позицій особливої ролі в сучасному державотворенні та розвитку України на тривалу перспективу. Українська мова є важливим чинником побудови Держави з українським — пізнаваним і неповторним — обличчям у сучасній цивілізації, інтеграції всього українського соціуму, уникнення мовно-культурної ізоляції національних меншин, запобігання конфліктів та ґрунті мови чи етнічної належності. Відомо, що розвиток мови в державі може бути висхідним і динамічним, а міжмовні (і міжетнічні) відносини гармонізованими й неконфліктогенними, коли розуміння мовних питань і їх розв’язання спираються на міцний фундамент знань, чітку ідеологію і стратегію лінгвального буття соціуму, забезпечені зрозумілим і сприйманим у суспільстві мовним плануванням — складником цілісної стратегії розвитку держави. Недооцінка питань мовного життя соціуму, його запитів, нехтування складністю проблем та необхідністю постійного вивчення сучасного (і минулого) стану мови завжди обертається великими проблемами, інколи навіть соціальними потрясіннями, перетворює мову на інструмент протистояння як у межах країни, так і на міжнародному рівні.