Вісник НАН України. 2014. №6. С. 7-87.

ЛОКТЄВ  Вадим Михайлович –  
академік НАН України,  академік-секретар
Відділення фізики і астрономії НАН України

ЩО ДЕНЬ ГРЯДУЩИЙ НАМ ГОТУЄ?

Заголовок статті — лише парафраз відомого пушкінського питання стосовно людського життя та неможливості точно знати своє майбутнє. Мені ж хочеться поділитися міркуваннями щодо долі нашої Академії, яка, опинившись у вирі швидкоплинних і непередбачуваних суспільних подій, все ж намагається вибудовувати власний, більш досконалий і ефективний шлях. Зрозуміло, далеко не все залежить від самої Академії, від окремих її співробітників, але певна частка відповідальності лежить на плечах кожного з нас. Автор робить спробу, обмеженість якої добре усвідомлює, простежити можливі кроки, до яких Національна академія наук України могла б вдатися з метою осучаснення й модернізації своєї діяльності без руйнації структури та основних академічних принципів. Статтю підготовлено за матеріалами доповіді на Загальних зборах Відділення фізики і астрономії НАН України 2 квітня 2014 р.

Не дуже хотілося б із самого початку згадувати Росію, але однією з несподіваних і гучних подій, яка минулого року сколихнула наукову спільноту України, була реформа всього її наукового господарства і об’єднання під дахом РАН трьох академій – власне РАН, сільськогосподарської та медичної. Фактично РАН у старому і подібному до НАН України вигляді було ліквідовано, а 1007 інститутів усіх академій підпорядковано новій структурі – Федеральному агентству наукових організацій, яке віднині все й вирішує. Інститути тепер мають таке ж відношення до Академії, як «Комсомольська правда» до комсомолу. Під гаслами неефективності, архаїчності й монополізму Російську академію було кардинально перебудовано, тобто позбавлено всієї власності й фактично перетворено на академічний клуб, вплив якого на наукове життя країни значно зменшився. Як це позначиться на науці, ніхто точно ще не знає, проте більшість експертів дають негативний прогноз. І всі розуміють, що за лаштунками проведеної реформи проглядає постать В.В. Путіна. Звичайно, такі непередбачувані нововведення не могли не збурити українську академічну спільноту, яка почала жваво обговорювати можливі сценарії розвитку ситуації в Україні. Як завжди, ми запізнюємося, бо спроби реформування Академії з боку вищої влади можуть статися раніше, ніж здійсняться будь-які наші благі наміри. Про реформи говорять усі, кому не лінь, а ми продовжуємо проводити політику виживання замість того, щоб діяти на випередження. З цього приводу варто нагадати позицію В.І. Вернадського, який постійно опікувався становищем науки як у Росії, так і особливо в Україні, де він заснував Академію наук і був її першим президентом. Коли більшовики, прийшовши до влади, хотіли в 1919 р. ліквідувати Академію і створити Асоціацію наукових працівників, він писав: «Это была не смелость государственного человека, истекающая из строгого расчета и провидения грядущих событий, а смелость чиновника, основанная на незнании и непонимании окружающего». Наведене висловлювання яскраво демонструє, що нинішня ситуація далеко не нова. І раніше протистояння наукового співтовариства і влади виникали неодноразово і в різних країнах, оскільки влада, як писав В.І. Вернадський, завжди вважає витрати на Академію наук непотрібною розкішшю. Сучасна влада хоча такого й не заявляє, а навпаки, підкреслює свою зацікавленість у науці, своїми таємними діями, без консультацій з науковою громадою насправді поводиться безвідповідально, сподіваючись, що все і так минеться, і не розуміючи, що адміністратори не повинні керувати науковим процесом.

Про фінансування науки в Україні говорити не хочеться, бо нічого нового сказати не можна. Наведу лише такий історичний анекдот. Одного разу прусський король Фрідріх ІІ Великий, який любив подискутувати, наприклад, з Ейлером чи з Вольтером, відвідав засідання Берлінської академії наук і серед інших поставив академікам таке запитання: «Чому бокали з шампанським звучать інакше, ніж бокали з бургундським?». На що президент Академії з реверансом відповів: «При тому утриманні, Ваша світлосте, яке Ви призначили Вашим ученим, вони, на жаль, не мають можливості займатися подібними дослідженнями». Закрадається підозра, що ми є свідками й учасниками драми, коли Академія наук поступово усвідомлює, що у попередньому вигляді її існування стає практично неможливим. Майже століття вона зберігала серце і душу української науки, створила десятки всесвітньо відомих наукових шкіл, досягла цілої низки видатних успіхів – це незаперечно, це її безумовний актив. Академія продемонструвала дивовижну життєстійкість, за що окрема шана Борису Євгеновичу, але в умовах справжнього фінансового голоду, який академік РАН В.Є. Захаров дотепно порівняв з голодомором, вона почала здавати позиції, занепадати, попри самовіддану роботу старшого і середнього поколінь учених, бо молоді науковці переважно їхали за кордон. Зовнішні причини очевидні й усім відомі – керівництво країни по суті відсторонилося від проблем науки, а якщо зрідка зверталося до них, то лише на предмет замовлення чогось «корисного» або прибуткового, повністю забуваючи про фундамент технологій та винахідництва – вільні пошукові дослідження без жодної прив’язки до будь-яких впроваджень. Вирішальним став принцип: якщо ваше дослідження не приносить грошей, то державі воно не потрібне. Як наслідок – неможливість для пересічного українського дослідника, насамперед експериментатора, конкурувати з його зарубіжними колегами. Апологетам корисності можу також заперечити, що знання забезпечують проривні ідеї лише за певної густини, подібно до того, як космічна хмара перетворюється на зірку, лише досягаючи критичної густини газу. У результаті з’являються антибіотики, супутники, Інтернет, смартфони, томографи тощо. Логіка ж наших чиновників свідчить про те, що держава взагалі не розуміє принципів функціонування фундаментальної науки і поступово сприяє її занепаду.  Повний текст (PDF).