Вісник НАН України. 2016. № 11. С. 31-37
ГИРИЧ Ігор Борисович — доктор історичних наук, завідувач відділу джерелознавства нової історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
ДОСЯГНЕННЯ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО ГРУШЕВСЬКОЗНАВСТВА
До 150-річчя від дня народження М.С. Грушевського
За матеріалами наукової доповіді на засіданні Президії НАН України 28 вересня 2016 року
Аннотація:
У доповіді проаналізовано основні етапи становлення і розвитку грушевськознавства як наукової дисципліни з дослідження життя, творчого доробку, політичної та наукової спадщини видатного вченого, політичного і державного діяча академіка М.С. Грушевського. Розглянуто нагальні проблеми, найважливіші досягнення та перспективи подальшого розвитку цього напряму. Окрему увагу приділено реалізації унікального науково-видавничого проекту «Повне зібрання творів М.С. Грушевського в 50 томах».
Видання в повному обсязі творів М.С. Грушевського було б не- можливим без появи окремої міждисциплінарної галузі гуманітарних знань — грушевськознавства. Перші документальні матеріали з життя і діяльності великого вченого почали з’являтися ще за життя Михайла Сергійовича. Листування і спогади, де згадувалася діяльність М. Грушевського, почали друкуватися на межі 1910—1920-х років на сторінках «Записок НТШ», журналу «Україна», збірника «За сто літ» [1]. Доба сталінських репресій наклала на грушевськознавчу проблематику майже шістдесятирічне табу. Такі дослідження були можливі лише в діаспорі. Саме у США на початку 1960-х років завдяки діяльності голови Українського історичного товариства, професора Кентського університету Любомира Винара і постало наукове грушевськознавство [2]. Професор Винар перетворив Товариство і його друкований орган «Український історик» на осередок дослідження життя й діяльності Михайла Грушевського. До грушевськознавчих стдій він залучив видатних українських істориків західного світу Олександра Оглоблина, Олександра Домбровського, Марка Антоновича та багатьох інших. Л. Винар визначив предмет і об’єкт грушевськознавства як міждисциплінарної науки [3]. Великим здобутком цих істориків було переосмислення ролі і місця М. Грушевського в історії національно-визвольного руху. Через викривлену оцінку республіканського на ціональ но-демократичного руху в публіцистиці ідеологів інтегрального націоналізму (Д. Дон- цов, Р. Млиновецький) та державницької шко- ли української історіографії (Д. Дорошенко, В. Липинський) М. Грушевського було названо одним з головних призвідців поразки Української революції 1917—1921 років. Людину, яка виробила концепт сучасного політичного українця, була творцем модерного суспільно- політичного життя Наддніпрянської України, звинувачували в тому, що саме вона (разом з Винниченком) є головним винуватцем пораз- ки українців у війні з більшовицькою Росією і Польщею. Любомир Винар спростував тезу, що проти- ставляла державницьку і народницьку (на ціо- нально-демократичного політичного напряму) історіографію, запропонував розглядати їх не в опозиції, а у взємодоповненні. Він та його однодумці розглядали ці напрями не в дискурсі державництво-антидержавництво, а як консервативну (гетьманську) і демократичну (республіканську) версії історіографії, які обидві стверджували політичну і культурну окремішність України від Росії. Грушевськознавство 1990—2010-х років пішло далі в розробленні зазначеної проблеми. Сучасні науковці активно досліджують співвідношення т.зв. народницької і державницької історіографії, вивчають взаємини ключових представників цих напрямів — М. Грушевського і В. Липинського. В їхніх працях аналізується внесок найбільшого історика України ХХ ст. у формування концепції політичного українця, висвітлюється діяльність громадсько-культурних і наукових установ, керівником яких був Грушевський [4]. Юрій Шаповал і Руслан Пиріг зробили внесок у дослідження стосунків М. Грушевського з кому- ністичною владою в 1920—1930-ті роки [5]. Аспекти фактографічної історії діяльності М. Грушевського до революції багато і плідно вивчає Світлана Панькова. Вона автор численних статей, присвячених, зокрема, публіцистичній спадщині М. Грушевського, історії написання «Історії України-Руси», видання «Літературо-наукового вісника», тижневика «Село», щоденникам та особистій бібліотеці Михайла Сергійовича та ін. [6]. Діяльність М. Грушевського як голови Центральної Ради досліджує Владислав Верстюк [7]. Не можна оминути увагою і праці одного з найплідніших грушевськознавців — Віталія Тельвака, тематикою яких є відображення постаті М. Грушевського в історіографіях світу. Зі зростанням актуальності політичної діяльності М. Грушевського збільшувався інтерес і до його творчого доробку. Українське історичне товариство почало перевидання окремих творів М. Грушевського в спеціальних ювілейних томах «Українського історика». У цьому журналі публікувалася й епістолярна спадщина М. Грушевського, яка зберігалася в архівах Північної Америки. З падінням комуністичної системи в СРСР відкрився новий етап грушевськознавства. З початку 1990-х років історики з материкової України долучилися до грушевськознавчих досліджень. Флагманом грушевськознавства став Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (ІУАД). Його керівництво (П. Сохань і Я. Дашкевич) висунуло ідею повного видання творчої спадщини М. Грушевського. На межі 1980—1990-х років було опубліковано низку окремих книжок М. Грушевського, передусім монографій. Так, Валерій Смолій і Павло Сохань перевидали «Очерки истории украинского народа» [8] та «Ілюстровану історію України» [9]; П. Толочко — «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV ст.» [10]; П. Кононенко з колегами філологами і літературознавцями перевидали п’ять томів «Історії української літератури» [11]. Шостий том «Історії», опублікований уперше, вийшов завдяки допомозі Україн- ського інституту Гарвардського університету. Його підготував до друку Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (Олекса Мишанич) [12].