Вісник НАН України. 2015. № 9. С. 102–107.

НАУКОВЕЦЬ НА СЛУЖБІ ДЕРЖАВИ
До 70-річчя члена-кореспондента НАН України Є.Р. Бершеди

3 вересня 2015 р. виповнюється 70 років відомому українському дипломату, першому заступнику Міністра закордонних справ України у 1998–2000 рр., доктору економічних наук, професору, члену-кореспонденту НАН України Євгену Романовичу Бершеді. Про його життєвий шлях, наукову та дипломатичну кар’єру, а також про український феномен науковця на дипломатичній службі ми говорили з Євгеном Романовичем під час інтерв’ю.

Міжнародна репутація наукових установ визначається насамперед їх внеском до світової скарбниці знань. Саме численними досягненнями та розробками в галузі науки і технологій Національна академія наук України заслужила повагу й авторитет у багатьох країнах світу. Водночас для НАН України характерним є ще один аспект її представленості за кордоном: чимало вихідців з академічних установ працювали і працюють у складі дипломатичного корпусу України. Серед них, наприклад, нинішній Міністр закордонних справ України Павло Анатолійович Клімкін, який до переходу на дипломатичну службу, на початку 1990-х років проводив наукові дослідження в Інституті електрозварювання ім. Є.О. Патона.

Серед дипломатів вищого рангу є чотири члени Національної академії наук України, які представляли нашу державу як Надзвичайні і Повноважні Посли України в багатьох дуже різних, у тому числі найвпливовіших, країнах світу. Це академіки Олег Григорович Білорус, Сергій Васильович Комісаренко, Сергій Іванович Пирожков та член-кореспондент Євген Романович Бершеда. Однак навіть у дипломатичній діяльності вони залишалися дослідниками за покликанням. Дбаючи про розвиток міжнародних зв’язків України, вони підтримували тісні контакти з альма-матер, сприяли поглибленню наукової співпраці України з країнами перебування, інтеграції вітчизняної науки до європейської та світової дослідницької спільноти. Не випадково, що після завершення дипломатичної служби усі ці відомі вчені продовжили дослідницьку діяльність у наукових закладах України.

– Євгене Романовичу, як Ви вважаєте, у чому полягають причини феномену «науковця на дипломатичній службі»? Чому так сталося? Чи є це явище суто українським?

– Квазідержава, якою була член ООН – Українська РСР, формально мала власний дипломатичний корпус. Одразу після здобуття незалежності кілька десятків висококваліфікованих відповідальних працівників фактично «кишенькового» щодо Москви МЗС УРСР склали основу дипломатичної служби України. Саме вони й ставали міністрами закордонних справ, очолювали новостворені закордонні дипломатичні установи.

На відміну від Москви, де дипломатична служба СРСР, змінивши вивіску на Міністерство закордонних справ Російської Федерації, на початку 90-х років просто дещо скоротила свою чисельність, у Києві ситуація була зовсім іншою. Так і не отримавши належну їй частку закордонної власності Радянського Союзу, Україна була змушена починати практично «з нуля». Причому, якщо приміщення для дипустанов ще можна було порівняно швидко придбати або орендувати, то кадровий «голод», зумовлений стрімким розширенням вітчизняного МЗС, підштовхнув керівництво країни звернутися до ресурсів Академії наук.

У ті часи до дипломатичного корпусу та на державну службу перейшло чимало науковців, особливо з установ Відділення економіки НАН України та з Інституту держави і права ім. В.М. Корецького. Саме ці інститути ще у радянські часи вирізнялися своїм «внеском» до кадрового забезпечення української квоти на посади в міжнародних організаціях. У соціально-економічному департаменті ООН у Нью-Йорку працювали академік АН УРСР Петро Іларіонович Багрій, доктор економічних наук Андрій Пилипович Ревенко; в міжнародних організаціях у Женеві важливі посади обіймали вчені-економісти Володимир Іванович Філіппов, Йосип Іванович Прокопенко та інші. Віце-президентом Міжнародного Суду ООН у Гаазі було обрано славетного українського юриста-міжнародника академіка Володимира Михайловича Корецького. Іншого видатного українського вченого-правознавця члена-кореспондента АН УРСР Петра Омеляновича Недбайла було обрано головою Комісії ООН з прав людини і присуджено йому Премію ООН у галузі прав людини, лауреатами якої в різні часи ставали такі видатні діячі, як Нельсон Мандела, Джиммі Картер, Елеонора Рузвельт.

Українські радянські науковці, особливо економісти та правознавці, які вільно володіли іноземними мовами, потрапляли до кадрового резерву МЗС УРСР. Свого часу до цього резерву зарахували і мене, але отримати призначення завадив тоді статус неодруженого. Робота за кордоном надавала співробітникам Академії можливості для розширення професійного і цивілізаційного світогляду. Слід зазначити, що на початку 90-х років до переходу на дипслужбу науковців спонукали ще й труднощі з фінансуванням академічних установ. Повний текст