Вісник НАН України. 2018. № 7. С.70-77

ТРАХТЕНБЕРГ  Ісаак Михайлович
член-кореспондент НАН України, академік НАМН України, доктор медичних наук, професор, завідувач лабораторії промислової токсикології та гігієни праці при використанні хімічних речовин Державної установи «Інститут медицини праці ім. Ю.І. Кундієва НАМН України»

НАПЕРЕДОДНІ ВІКОВОГО ЮВІЛЕЮ
Про мемуари О. Головцова та інші книги-спогади як борги нашої пам'яті

На прикладі нещодавно виданої книги Олександра Головцова «Primus inter pares (О первых меж равных)» автор розмірковує про роль і завдання мемуарної літератури у збереженні пам’яті про минуле, про людей, які уособлювали ту чи іншу епоху. Великий розділ у книзі О. Головцева, яка складається з окремих біографічних нарисів, присвячено широковідомій унікальній родині Патонів, всіма шанований представник якої, Борис Євгенович Патон, президент і ровесник Національної академії наук України, відзначає цього року свій віковий ювілей.

У нас усіх є один якір, з якого, якщо сам

не захочеш, ніколи не зірвешся:

почуття обов'язку.

Іван Тургенєв

Спробуй виконати свій обов'язок,

і ти дізнаєшся, що в тобі є.

Йоганн Вольфганг Гете

Primus inter pares. Так назвав Олександр Головцов свою нову, нещодавно видану книгу[1], в якій панує дух інтелігеності і спогадів. Наведені вище як епіграфи висловлювання класиків особливо стосуються авторів мемуарів і біографічних книг, які розповідають як про життя самого автора, так і тих його попередників і сучасників, які були для нього взірцем справжніх служителів вітчизни. А ще й беззавітної любові до малої батьківщини. А такою і для автора, і для більшості героїв його нарисів — людей науки і культури, була благословенна Умань. Її відомим уродженцям, а також тим, хто щиро любив це прекрасне місто з його неповторною «Софіївкою», і присвячено цю мемуарну працю.

Як зазначає автор уже на самому початку книги, він пише про тих, хто «гідно відзначився на історичних і культурних скрижалях за межами рідної країни» (Олександр Безбородько, Олександр Нікітенко), проявив себе як меценат чи збирач художніх цінностей (Григорій Галаган, сім'я Тарновських), а також про представників української науки і культури пізніших років. Серед останніх, щирих шанувателів Умані, були Євген Патон, Борис Малиновський, Володимир Лукашев, Ірина Нестеренко.

Про себе та свою діяльність на ниві науково-технічної творчості автор у цьому виданні повідав читачеві вельми скупо. Закінчивши в далекому Санкт-Петербурзі (тодішньому Ленінграді) відомий Електротехнічний інститут, він перебрався до Києва, де впродовж багатьох років працював у виробничому об'єднанні «Електронмаш». Привертають увагу спогади Олександра Леонтійовича про те, з якою гордістю і позитивним настроєм він і його колеги — фахівці з комп'ютерної обробки аерокосмічних знімків впроваджували електронну продукцію київського виробника і пропагували результати своєї діяльності. Втім, далі він з прикрістю зіставляє ту далеку вже київську атмосферу, професійний і суспільно-патріотичний ентузіазм з тим, що, на жаль, домінує нині. Ось лише одна його цитата: «Нині все змінилося, і тисячі моїх співгромадян виїжджають за кордон, полишають заради заробітку практично позбавлену науково-виробничої бази землю предків, зберігаючи в душах своїх дароване їм природою відчуття батьківщини, зберігаючи трепетне почуття до неї. І мені ця здійснена соціально несправедлива перебудова суспільства, його зубожіння додають болю, але не применшують сили моїх почуттів до землі, де народився і виріс, до людей, які мене виховували, навчали, формували як особистість, сприяли моїй самореалізації. І не тому я такий категоричний у цій думці, що вік і відповідний йому стан здоров'я не дозволяють мені податися за кращим життям в інші палестини (хоча і є така можливість), а тому, що «повітря батьківщини — воно особливе, не надихаєшся ним», тому, що любов до рідного гнізда, до батьківщини визначається не черговою державною системою, а є станом мого духу, способом мого життя — від його початку до завершення:

Отсель пойду к последнему порогу,

Не ведая, что кроет сон его!

Кто даст мне вновь отрадную тревогу,

Волшебный трепет детства моего?»

«Пам'ять — це історія». Цитований вище досить великий фрагмент з книги О. Головцова я навів повністю, адже такого роду судження і довірча тональність звернень до читача притаманні й іншим його нарисам. Усі вони наскрізь перейняті емоційним настроєм. Насамперед ті, в яких ідеться про подробиці життя й діяльності уродженців Умані.

Тут доречно особливо підкреслити, що творчість автора дозволяє воскресити минулі діяння героїв його книг. Хотів би нагадати слова мудрого Френсіса Бекона про те, що «пам'ять — це історія». Дійсно, доки ми писатимемо і розповідатимемо читачеві про попередників, прожите життя і діяльність яких можуть слугувати предметом біографічних книг і нарисів, а також про сучасників, з якими довелося нам зустрічатися, спілкуватися, дружити, доти вони перебуватимуть у нашій з вами історії. Додам до цього, що нинішнім читачам, порівняно з відомим судженням Бекона, мабуть, менш знайоме визначення Рейна Карасті[2], який тонко помітив, що «історія — це не те, що було колись, це — люди, чиї голоси ми чуємо крізь холод часів». Неординарне визначення, чи не так?

Повний текст


[1] Головцов А.Л. Primus inter pares (О первых меж равных). Кн. 1. К.: Альфа-Реклама, 2018.

[2] Псевдонім філософа і літератора Бориса Рогинського.