Вісник НАН України. 2015. №2 С. 3–7.

МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ НЕ МОЖНА ВІДКЛАДАТИ НА ЗАВТРА, ВОНИ ПОТРІБНІ ВЖЕ СЬОГОДНІ
Інтерв’ю з академіком НАН України М.В. Поповичем

Сьогодні Україна переживає переломний період, коли докорінно змінюються основи суспільного буття і національної свідомості, а разом з ними — основні характеристики буття і свідомість кожної особистості. Про подальші шляхи розвитку українського суспільства, про загрози і виклики, про мораль і духовні цінності ми говорили з видатним українським ученим, філософом, громадським діячем, учасником Ініціативної групи «Першого грудня», директором Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України академіком НАН України Мирославом Володимировичем Поповичем.

– Мирославе Володимировичу, як на вашу думку, чи знайшла Україна свою дорогу до Храму? Чи є зміни, які сьогодні відбуваються у суспільстві, незворотними? І взагалі, з якими почуттями Ви дивитеся в майбутнє?

– Чесно кажучи, з тривогою. Найбільше мене непокоїть зростання нетерпимості і навіть ненависті в досить широких колах, причому по обидва береги Дніпра. І така поляризована атмосфера нічого хорошого не обіцяє. Ми всі прагнемо, щоб у нас була вільна країна, ми всі за те, щоб у ній панувала справедливість, щоб це була частина європейського культурного простору. Проте, коли ми починаємо втілювати наші мрії в життя, ми якось легко втрачаємо саме європейські орієнтири. Я думаю, що для українців найнеобхідніше зараз зрозуміти мотивацію жителів Донбасу, тому що не можна вважати терористами мільйони людей. Якщо ми не можемо дійти згоди з такою кількістю наших громадян, це означає, що порушено якісь основні зв’язки. Сьогодні умонастрої на Сході змінилися. Зараз більшість простих жителів Донецького регіону, як би це обережно сказати, намагаються бути поза всякими конфліктами, вони просто хочуть, щоб був мир. У нас зараз не російсько-українська війна, і дай боже, щоб такого не сталося, і не громадянська війна, у нас, дійсно, якась гібридна війна. І страждають у ній передусім прості люди, страждають мовчки, нечутно. От у мене в приймальні сидять у цю мить мої колеги з Донецька. Як же їх жаль! Найгірше, що, за словами однієї з колежанок, вони відчувають себе емігрантами у власній країні. Не можна допустити такого. Це некроз нації.

Однією з базових європейських цінностей є толерантність. Ми маємо навчитися в будь-який спосіб уникати атмосфери ненависті й неприйнятності. Ми не повинні ненавидіти простих людей лише за те, що вони з тієї чи іншої причини не поділяють наших поглядів і відчуттів, чимось відрізняються у своїх уподобаннях. І пресловуте мовне питання має бути все ж таки підпорядковане основним світоглядним позиціям. Передусім потрібно дослухатися, що хоче сказати людина, а як вона скаже, якою мовою, при всій важливості мовної свідомості, все ж таки другорядне питання. От, скажімо, за часів радянської влади був такий директор Інституту літератури Шамота Микола Захарович. Це був дуже жорсткий, ідейний комуністичний функціонер. Так ось він завжди говорив виключно українською мовою. Отже, сьогодні нам як ніколи потрібен спільний духовний простір, потрібне порозуміння між людьми по різні боки барикад. До речі, свого часу саме ідея створення на гуманістичних засадах такого об’єднавчого духовного простору і привабила мене в Ініціативній групі «Перше грудня». Крім того, у суспільстві все ще відчувається невпевненість, страх того, що політичний маятник знову колихнеться в інший бік, побоювання, що можуть повернутися ті сили, які вже пробували встановити авторитарний режим, а сьогодні перебувають на другорядних позиціях. На прикладі з парламентського життя це яскраво виявилося в обговоренні такого, здавалося б, часткового питання, як функції Ради національної безпеки і оборони України. Дався взнаки острах суспільства, що будь-який орган влади може стати силою, яка тяжітиме над усім, може підім’яти під себе всю демократію.

– І як же позбутися цього страху? Де гарантія неповернення до минулого?

– Гарантією є давня мрія українців про реалізацію незалежності, яка сьогодні набуває рис боротьби за парламентську демократію. Це прекрасно. Тепер люди знають, що таке свобода, вони відчули її. Колись мій друг і колега з Чехії у важкі дні радянської окупації Чехословаччини працював у Німеччині, а його 15-річний син залишився вдома. Батько дуже турбувався і, повернувшись, допитував сина, чим той займався у ті дні. Син чесно відповів, що писав на радянських танках різні антирадянські гасла. Мій друг спробував якось пригасити це полум’я юнацької душі, а син відповів: «Тату, хто хоч раз відчув, що таке свобода, ніколи від неї вже не відмовиться». Українці вже відчули свободу, відчули, що від них щось залежить, тому я вважаю, назад ми вже не повернемося. Свобода – це своєрідна протиотрута від авторитаризму. І вже ні на якому гаслі неможливо цей багатомільйонний народ повернути до пострадянських ідеалів.

І ще гарантією неповернення до минулого може стати певний баланс сил у суспільстві, щоб дорога назад була перекрита назавжди. Проте досягти такого балансу не можна шляхом заборон і прокльонів, шляхом ізоляції окремої частини суспільства. Я не дуже схвально ставлюся до люстрації, і ось чому. Якщо розуміти під люстрацією створення юридичних підстав, які б усунули від впливу на політичну реальність тих людей, що належать минулому, допомогли б розкрити всі карти, які люди намагаються сховати в рукаві, спонукали б до відвертої демонстрації своїх позицій, то така люстрація, безперечно, потрібна. Водночас у жодному разі не можна дозволити нічого подібного до чисток 20-х років. Якщо людина вчинила злочин, вона повинна за нього відповідати, і покарання має бути невідворотним, але лише тоді, коли доведено вчинення злочину. Однак, якщо людина займалася моральним пристосовництвом, необхідно показати, що така позиція є аморальною, але це не є підставою для звільнення з роботи або для висування будь-яких юридичних обвинувачень. Не можна звільняти лише за те, що у певний період часу людина працювала на певній посаді. Не можна за анкетними даними вирішувати, достойна людина чи ні. Це ж не лазня, де треба надати довідку про відвідування лікаря. І до того ж, люди, які грішні за своєю природою, набагато швидше знайдуть собі виправдання і обгородяться десятками довідок, ніж ті, хто в тій ситуації просто нічого не могли зробити, мовчали, але, скажімо, не ставили свій підпис під тим, що порядна людина підписувати не може. Тобто сфера дії моральних засад має бути набагато ширшою, а моральна мотивація повинна стати достатньою для того, щоб чиновнику або політику зіпсувати кар’єру, щоб він не зміг обратися депутатом. Відповідальність за вчинки має бути індивідуальною, а не за належністю до часу, місця чи організації. І в будь-якому випадку людина не повинна бути беззахисною. Інакше це буде не люстрація, а чистки.

– І як нам не скотитися у цей бік?

– Тут має бути торжество права. Україна передусім має стати правовою державою. Доцільність ніколи, ні в якому випадку не може бути вищою, ніж право. І це стосується всіх. Не лише правознавців, правозахисників, юристів. Це прямий обов’язок кожної порядної людини. Це той стрижень, який повинне мати будь-яке здорове суспільство. Повний текст (PDF).