Повідомлення про помилку

Warning: ini_set() [function.ini-set]: A session is active. You cannot change the session module's ini settings at this time in drupal_environment_initialize() (line 692 of /home/visnyk-nanu/www/includes/bootstrap.inc).

Вісник НАН України. 2017. № 11. С.43-52
https://doi.org/10.15407/visn2017.11.043

ПИРОЖКОВ Сергій Іванович —
академік НАН України, віце-президент НАН України, голова Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України

ХАМІТОВ Назіп Віленович —
доктор філософських наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України

УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО НА ШЛЯХУ КОНСОЛІДАЦІЇ

У статті розглянуто проблеми методології визначення суспільної консолідації та її сутнісних ознак, проаналізовано стан суспільної консолідації в Україні, її проблеми та потенційні можливості; окреслено кроки до побудови актуальної для сучасного українського суспільства моделі консолідації та стратегій її набуття.
Ключові слова: суспільна консолідація, суспільна конфронтація, метаантропологічний потенціалізм, ноосферні цивілізації.

Суспільна консолідація та суспільна конфронтація: проблема методології

Щоб бути суб’єктом історії і геополітики, Україна має втілювати власний цивілізаційний проект, який зумовлює стратегію її вільної, гідної та ефективної реалізації у світі через гідну самореалізацію її громадян. Очевидно, що втілення такого проекту неможливе без суспільної консолідації.

Суспільна консолідація — не просто основа стабільності будь-якого суспільства, вона є рушійною силою його розвитку, в тому числі – виходу з будь-яких криз. Свого часу саме суспільна консолідація дала змогу Сполученим Штатам Америки завершити громадянську війну ефективною цивілізаційною трансформацією, подолати Велику депресію; Фінляндії — відстояти свою ідентичність і вийти до економічного й соціального процвітання; Японії — відродитися після поразки у Другій світовій війні і стати на шлях світового лідерства у низці інноваційних галузей науки й техніки.

Тому очевидно, що Україна, яка перебуває у доволі кризовому становищі, виступаючи одним із центрів глобальної гібридної війни, як ніколи потребує суспільної консолідації.

Якою може бути методологія осмислення такої консолідації?

Застарілі, але, на жаль, живучі методологічні стереотипи «історичного матеріалізму» і «наукового комунізму» – чи у чистому вигляді, чи в прихованих, замаскованих формах – є неспроможними не просто тому, що існує закон про декомунізацію, а тому, що вони зовсім не працюють у нових умовах. Поділ суспільного життя на «економічний базис» і відносно самостійну «духовно-культурну надбудову», визнання дієвості антагоністично-конфронтаційного розв’язання суспільних суперечностей, домінанта принципу соціоцентризму над людиноцентризмом – усе це суперечить фундаментальним тенденціям розвитку сучасного цивілізованого світу, де людина, її права, самореалізація та гідність виступають вищою цінністю і головним акцентом.

Нові виклики потребують нових методологій. Методологій,  які не будуть ідеологічно заангажованими, обґрунтовуючи правильність лінії чергової «партії влади», а стануть стратегічними інструментами змін на краще для всього суспільства і для кожної людини в суспільстві. Без адекватних сучасних методологій — інструментів мислення та дії, які поєднують гуманітарну науку і владу, суспільство може потрапити у пастки системної зовнішньої маніпуляції або маніпуляції внутрішньої — якщо маємо розвинений олігархат.

Цілком очевидно, що обидві форми маніпуляції спотворюють саму можливість справжньої консолідації. В їх основі також лежать певні методологічні підходи, проте вони формуються всупереч інтересам більшості громадян і є згубними для суспільства, адже спричинюють консолідацію окремих груп, а не громадян усієї країни. Часто-густо саме такі підходи, що діють за століттями перевіреним принципом розділення й володарювання, є доволі дієвими елементами гібридної війни.

Отже, сьогодні є потреба в нових методологіях консолідації, які не лише ефективно і гуманістично відповідають на нові виклики, а й протидіють як застарілим, так і новітнім «гібридним» методологіям, що провокують спотворені способи мислення та взаємодії.

Чи може нинішня вітчизняна гуманітарна наука запропонувати ефективні нові методології, здатні виконувати ці завдання? Вважаємо, що так. Однією з таких методологій може бути розроблений авторами статті метаантропологічний потенціалізм — методологія розвитку потенціалу людини, нації, людства від буденних до вищих життєвих проявів, що розвиває ідеї відомих українських та зарубіжних учених В. Франкла, М. Шелера, В. Вернадського, В. Шинкарука і вже була успішно застосована для осмислення цивілізаційного проекту України, який робить нашу країну суб’єктом історії [1].

Нагадаємо, що потенціалізм – це методологія, головним принципом якої є оцінка можливостей, «які закладені в тій чи іншій системі і… за відповідних умов можуть бути реалізовані» [2, с. 9], а метаантропологія — методологічна стратегія, основана на визнанні того, що в індивідуальному й суспільному житті людини є не лише буденні, а й граничні (межові) і вищі духовно-моральні позамежні стани та якості, в яких розкриваються можливості людини [3, с. 207, 212; 4]. Поєднання цих методологій є доволі продуктивним – потенціалізм набуває гуманістичного наповнення, а метаантропологія долає відстороненість від реалій розвитку людини і суспільства [1].

Згідно з метаантропологічним потенціалізмом, слід спочатку прояснити параметри наявного буття соціальної системи і людини в цій системі, а також осмислення їх потенцій. Уже на цій основі можна будувати модель соціальної системи — проект її метаграничного (позамежного) буття, як такий, що не буде ні утопічним, ні занадто приземленим. Наступним етапом є створення стратегій втілення цієї моделі, які потребують граничного зусилля громадян країни, проте таке зусилля є усвідомленим і осмисленим, а тому продуктивним.

Нашою метою є аналіз наявного стану суспільної консолідації в Україні, її проблем і потенцій, побудова моделі консолідації, яка є актуальною для сучасного українського суспільства, та стратегій її набуття. Це потребує визначення суспільної консолідації та її сутнісних ознак. Однак перед тим, як звернутися до цього, слід констатувати наявність у будь-якому суспільстві як консолідаційних, так і конфронтаційних процесів.

Дійсно, немає жодного суспільства, яке перебуває в стані абсолютної конфронтації або абсолютної консолідації. Завжди спостерігаємо соціальну систему, що складається з цих двох процесів при домінанті якогось одного з них. При цьому нам завжди хочеться повністю подолати конфронтацію і утвердити абсолютну консолідацію, особливо у кризових станах розвитку суспільних систем.

Проте таке бажання може бути доволі небезпечним. Набуття абсолютної консолідації означає тоталітаризм. В умовах відкритого суспільства навряд чи можна говорити про повний перехід від конфронтації до консолідації – це означало б руйнацію живої діалектики системи «опозиція — влада», яка є фундаментальною умовою демократії. Це зумовлює необхідність осмислювати не перехід до консолідації, і навіть не шлях її набуття, а шлях її розвитку.

Отже, поруч з консолідацією в суспільстві завжди маємо конфронтацію. У певних виявах вона може бути навіть каталізатором консолідації. При цьому існує межа, за якою маємо конфронтацію, яка руйнує і консолідацію в соціальній системі, і соціальну систему як таку. Це особливо небезпечно в кризових умовах (фінансово-економічна криза, війна тощо). 

Повний текст