Під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС одним із найважливіших і найважчих завдань стало переведення у контрольований стан ядерного палива, що залишилося на об’єкті «Укриття» (рис. 2). Необхідно було визначити місце розташування основних скупчень паливовмісних матеріалів (ПВМ), їхні фізико-хімічні властивості, оцінити ступінь ядерної та радіаційної безпеки, створити системи контролю, підготувати контрзаходи на випадок можливих аварій, а в перспективі — вилучити ядерне паливо з об’єкта «Укриття». Виконання цього завдання розпочалося вже в перші дні після аварії і триває й дотепер[2]. Незважаючи на успішне розв’язання багатьох окремих складових цієї проблеми, комплексно її не вирішено й досі. ПВМ, що залишилися всередині об’єкта «Укриття», контролюються не повністю. Це змушує вдаватися до надлишкових заходів безпеки, що ґрунтуються на завідомо консервативних припущеннях. Отже, виконання завдань, пов’язаних із поводженням з ПВМ, зокрема контроль фізичного стану з метою прогнозування їхньої поведінки, визначення конкретної стратегії поводження, відкладено на невизначений термін.

В об’єкті «Укриття» міститься значна кількість дрібнодиспергованого палива, яке утворилося під час аварії та в наступні роки внаслідок фізико-хімічного впливу на ПВМ. Паливний пил становить небезпеку як з точки зору внутрішнього опромінення людини, так і поширення радіоактивних речовин за межі дислокації. У післяаварійний період через руйнування фрагментів лавоподібних ПВМ утворюється вторинний паливний пил[3]. Швидкість руйнування, а відповідно, і швидкість утворення пилу з часом збільшуються. Зараз у лавоподібних ПВМ спостерігаються зміни міцнісних властивостей, що проявляються в розтріскуванні ПВМ, руйнуванні великих фрагментів і посиленні пилогенерувальної здатності. На активній стадії аварії більша частина графітової кладки вигоріла і розсіялася радіоактивним викидом, а менша — потрапила в реакторний зал, на територію майданчика та на покрівлю енергоблока. Частина графіту в результаті вибуху була диспергована і у вигляді пилу осіла в приміщеннях реакторного відділення.

За таких обставин довгострокова безпечна експлуатація об’єкта «Укриття» була неможливою. Тому вже 1991 р. формулюються основні підходи до перетворення об’єкта на довгострокову екологічно безпечну систему[4]. У 1992 р. Уряд України ухвалює рішення про проведення Міжнародного конкурсу проектів і технічних рішень щодо перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему. У 1993 р., відповідно до рішення журі Міжнародного конкурсу, видається технічне завдання на розроблення техніко-економічного обґрунтування щодо перетворення об’єкта «Укриття». Одночасно розробляється перелік першочергових заходів для підвищення безпеки експлуатації об’єкта. Перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему реалізується в три етапи:

1) стабілізація стану об’єкта через підвищення експлуатаційної надійності та довговічності конструкцій і систем, які забезпечують стабілізацію і контроль показників безпеки об’єкта;

2) створення додаткових захисних бар’єрів, насамперед нового безпечного конфайнменту, що забезпечить умови для подальшої технічної діяльності на об’єкті та безпеку персоналу, населення і навколишнього середовища; розроблення технологій вилучення з об’єкта ПВМ, створення інфраструктури для поводження з радіоактивними відходами;

3) вилучення з об’єкта ПВМ та довгоіснуючих радіоактивних відходів, їх кондиціювання з подальшим зберіганням і захороненням у спеціальних сховищах.

У 1997 р. українськими, американськими та європейськими фахівцями було розроблено план дій щодо об’єкта «Укриття» — Shelter Implementation Plan (SIP), яким визначено заходи та обсяги робіт з перетворення об’єкта на екологічно безпечну систему[5]. Для фінансового забезпечення SIP було створено Чорнобильський фонд «Укриття», в який його учасники вклали $760 млн — саме в таку суму на той час оцінили вартість робіт. Однак на сьогодні ця сума фактично становить уже понад 2 млрд євро.