Вісник НАН України. 2017. № 9. С. 60-74
ЛИТВИН Володимир Михайлович —
академік НАН України, доктор історичних наук, професор
УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917–1921 РОКІВ І СУЧАСНІСТЬ: НЕЗАСВОЄНІ УРОКИ
У статті автор аналізує офіційні інтерпретації 100-річчя Української революції 1917–1921 років, викладає наявні підходи до постановки проблеми теорії революцій, звертається до українських тогочасних революційних реалій з точки зору їх уроків, які не дістали критичного осмислення та врахування під кутом потреб і викликів сьогодення. Зокрема, в питаннях захисту державності її силовою компонентою, розуміння територіальних специфік України, як-то Крим та Донбас, конституювання й організації дієвої влади, необхідності проекції позитиву Української революції початку ХХ століття на формування модерної нації та постання сучасної України.
В Україні стрімко стартували, але швидко зійшли на формально-рутинний рівень заходи з відзначення 100-річчя Української революції 1917–1921 років. Виступили зі своїми оцінками цієї події Президент України П. Порошенко [1] та Голова Верховної Ради України А. Парубій [2]. Оскільки до останнього часу Українська революція 1917–1921 років була відносно невідомим феноменом у нашій історії, якому відводилося зовсім небагато місця у шкільних програмах і на якому переважно зналися лише ті, хто його безпосередньо вивчає, політики почали давати власні оцінки і демонструвати суспільству своє бачення. За таких обставин маємо справу не з історичною наукою, а скоріше, з політичною модою і з довільною інтерпретацією революції.
У цьому зв’язку виняткової ваги набуває необхідність досліджувати події такими, якими вони були, а не такими, як їх хочеться подавати. Потрібна об’єктивна наукова оцінка революції, без криків, метушні та «реформаторського» гуркоту.
Українська революція, як і всі революції, була народною, жорстокою і надзвичайно суперечливою. Вона була б неможливою без громадянської війни та міжвладдя.
До проблеми теорії революції. Першорядна увага до цього питання диктується необхідністю розглядати українську історію в контексті загальносвітових процесів як складової поступу людства. Тим більше, що з останніх десятиріч ХХ ст. цей науковий напрям особливо привертає увагу західних дослідників. У тому числі, можливо, через актуалізацію такого спостереження А. де Токвіля: «… великі революції, увінчані перемогою, приховують причини, які їх породили, стаючи таким чином абсолютно недосяжними розумінню саме завдяки своєму успіху» [3]. До того ж кожна нова розповідь про революцію складніша за попередні, несе на собі відбиток політичної кон’юнктури чи доцільності.
Відтак, усталених теорій, як марксистських, так і не марксистських, недостатньо для вичерпного пояснення їх реальних історичних закономірностей, що диктує необхідність нових поглядів на революції.
Зокрема, саме з таких підстав професор Гарвардського університету Теда Скочпол згрупувала ключові сучасні теорії революції в чотири основні сімейства [4, с. 30]. Зрозумілим і очевидним є те, що до найбільш релевантних з них вона відносить марксистські теорії, ключові ідеї яких найповніше подано у роботах власне К. Маркса. Наступні марксистські теоретики — від Бухаріна, Леніна і Мао до західних марксистів (Г. Лукач і А. Грамші) та сучасних структуралістів — внесли в них масу нових поглядів. Разом з тим вихідні позиції Маркса залишаються непорушними, хоча й по-різному сьогодні трактуються [4, с. 30–31].
Більшість же нових теорій, на думку Т. Скочпол, можна віднести до інших трьох основних підходів: загальнопсихологічних теорій, які намагаються пояснювати революції у категоріях психологічних мотивацій людей до участі у політичному насиллі або приєднання до опозиційних рухів; теорій системного/ціннісного консенсусу, що намагаються пояснювати революції як жорстку реакцію ідеологічних рухів на гострий дисбаланс у соціальних системах; теорій політичного конфлікту, які стверджують: конфлікт між владами і різними організованими групами, що борються за владу, повинен перебувати в центрі уваги для пояснення колективного насилля і революцій [4, с. 34–35].
Останнім часом теорія революцій пов’язується та доповнюється концепцією модернізаційних процесів на основі насамперед досвіду Західної Європи, оскільки саме з неї беруть початок торговельно-промислові та національні революції. За будь-яких обставин, стверджують її прихильники, модернізація викликає революції, змінюючи настрої, цінності або потенціал колективної мобілізації всього народу чи суспільних груп.
У монументальному дослідженні С. Пінкуса (хоча автор і називає його скромно науково-популярним виданням) обґрунтована саме така нова програма для вивчення революцій, у якій уявлення про модернізацію як внутрішньо-національні соціально-економічні перетворення поєднуються з концепціями революцій як цілеспрямованих рухів, що базуються на розвитку суспільства та сприяють цьому розвитку. Конспективно її зміст можна звести до такого.
Чому відбуваються революції? Перше пояснення полягає в тому, що старий режим заперечується модернізаторами. Друге — він перемагається новою соціальною групою, яка приходить до влади і відкидає наявні структури держави й суспільства.
Революції відбуваються, коли державна нація дозріває до усвідомлення необхідності політичної модернізації, і водночас поглиблюються розбіжності у питанні правильності курсу оновлення держави. Отже, модернізація держави, як політична мета і як політичний процес — необхідні об’єктивні передумови для революцій.
Проте реформи є необхідним, але не достатнім мотивом і способом для модернізації держави. Саме з цієї причини революції часто відбуваються через жорстоку конкуренцію різних програм державної модернізації. Лише швидкі переміни ведуть до зниження політичного конфлікту. Державна модернізація створює умови пришвидшеного дозрівання режиму для революції.
Революції ХVII–XVIII та ХХ ст. відбувалися за одним і тим самим сценарієм: модернізація держави скрізь ставала їх детермінацією. До речі, перед революцією 1917 р. в Росії Микола II намагався (звісно, вимушено) запустити широку програму соціальних реформ.
Модернізація держави неминуче збільшує контакт з державною машиною величезної верстви населення, формує новий масив політизованих людей, створює ідеологічну тріщину, коли заявляється про розрив з минулим.
Декларуючи необхідність радикальних зрушень, влада сама створює сприятливий ідеологічний простір для опозиції — їй залишається лише говорити, що обрані підходи до реформ є не лише недостатніми, а й шкідливими для населення та приречені на провал з величезними негативними наслідками для країни.
Отже, ставши на шлях перетворень, державні діячі абсолютно проти своєї волі породжують революційну опозицію. Зрозуміло, що її можна примусити мовчати або з допомогою фізичних репресій, або високим рівнем ідеологічної єдності правлячої верстви. Режими можуть вибудувати патріотичну риторику, щоб зображувати своїх політичних суперників у вигляді ворогів нації. Природно, якщо патріотична фразеологія стає причиною чи спонукою міжнародного конфлікту, щоб залишитися при владі, виникає необхідність у воєнній перемозі.
Чому після деяких революцій новітнього часу встановлюються відносно відкриті режими, тоді як інші приводять до більш репресивних, закритих спільнот? Відповідно, деякі держави стають демократичними, інші — фашистськими, ще інші — комуністичними.
В Англії, Франції та США мали місце буржуазні революції, де сильний та незалежний клас міських жителів забезпечив формування парламентської демократії. У Німеччині та Японії відбувся розвиток капіталізму без демократії, досягнувши кульмінації у націонал-соціалізмі та фашизмі. В них модернізація була проведена сильним вищим класом землевласників. У Китаї та Росії революції мали основне, хоча й не виняткове, походження від селянства.
Революції, які фокусувалися на соціальних, а не на політичних питаннях, неминуче творили авторитарні режими.