Радянським Союзом була нав’язана Китаю, як і іншим країнам Східної Європи та Східної Азії, соціалістична економічна система у сталінському варіанті, яка передбачала економічну автаркію та замкнуту, імпортозаміщуючу індустріалізацію. Однак ця модель змінилася під впливом місцевої політичної культури — китайські комуністи створили свою власну систему, яка ніколи не була повністю закритою для зовнішнього впливу. В період проведення Політики реформ і відкритості Ден Сяопін на основі прагматичного підходу запропонував використовувати знання Заходу для досягнення Китаєм економічного та науково-технічного рівня великих держав світу. У його розумінні самою суттю соціалізму є звільнення і розвиток продуктивних сил, а ініційовані ним реформи були спрямовані на деколективізацію сільського господарства, приватизацію, скорочення числа державних підприємств, зростання ринкової економіки, на вступ Китаю до Світової організації торгівлі. «Архітектор китайських реформ» відмовився від ідей Культурної революції, поступово демонтував систему комун і відкрив економіку Китаю для зовнішньої торгівлі. З метою активізації китайської економіки Ден Сяопін переосмислив марксизм шляхом введення поняття «соціалізм з китайською специфікою», в якому зменшувалася роль ідеології в ухваленні економічних рішень і допускалася сумісність соціалізму і ринкової економіки.

Основою Політики реформ і відкритості Ден Сяопіна є концепція чотирьох модернізацій — промисловості, сільського господарства, національної оборони, науки і техніки, яку вперше було сформульовано ще в 1950-х роках главою Держради КНР Чжоу Еньлаєм і прийнято 1963 р. як офіційну політику Китаю (з початком Культурної революції її було згорнуто). Новий підхід Ден Сяопіна створював політичну гнучкість не лише для теоретичного розуміння соціалізму, а й для практичної побудови відносин зі світом. При здійсненні реформ, особливо на початковому етапі, Китай дотримувався рекомендацій західних економістів: відкритість для зовнішньої торгівлі та іноземних інвестицій, поступова лібералізація ціни, диверсифікація власності, зміцнення прав власності та контроль інфляції. Проте специфіка китайських реформ полягає в поступовому, експериментальному методі перетворення економічної системи країни, що різко контрастує з реформами у Східній Європі та колишньому Радянському Союзі.

У період проведення Політики реформ і відкритості Китайська Народна Республіка з усіх соціалістичних країн стала найбільш відкритою державою для зовнішнього світу у своїй готовності вчитися. У 1990 р. Голова КНР Цзян Цземінь відзначив, що Китай зробив усе можливе, щоб сприйняти продуктивні ідеї з будь-якої точки світу. Зрозуміло, що розвинені країни капіталістичного світу стали основним прикладом для здійснення реформ в економіці, науці та освіті, але при цьому особливу увагу було приділено успіху східноазіатської версії капіталізму та використання його певних особливостей: командної економіки і політичного авторитаризму. Запозичення найефективніших західних методів управління і технологій, розширення обміну товарами і персоналом у результаті почали змінювати традиційний спосіб мислення китайців і значно прискорили процес модернізації країни. У 1980-х роках китайські фахівці вивчали промислову політику, фінансову систему і стратегію імпортозаміщення Японії. У 1990-х роках їх увагу було зосереджено на вивченні механізмів стабілізації цін і соціальної політики Німеччини, а також на вивченні макроекономічного контролю, координації фіскальної та грошово-кредитної політики, контролю за ринками капіталу, політики у сфері розвитку науки і техніки, на методах фінансування інфраструктури, політиці розвитку сільського господарства і військово-цивільної інтеграції в США. Також було вивчено успішний досвід розвитку малих і середніх країн — стрімку індустріалізацію Південної Кореї; досягнення Голландії у сфері високоефективного сільського господарства; досвід Фінляндії у розвитку науки, техніки та освіти; створення в Ірландії зон експортної переробки; розвиток індустрії програмного забезпечення в Індії. Законодавчу базу для розвитку ринкової економіки в Китаї також було розроблено на основі критичного сприйняття іноземного досвіду з урахуванням власних національних особливостей, що згодом дозволило сформувати систему макроекономічного управління з китайською специфікою. Таким чином, Китай став відкритою країною для зовнішнього досвіду з прагматичною метою — визначення ефективного шляху побудови соціалізму з китайською специфікою шляхом здійснення Політики реформ і відкритості.

На XVII з’їзді КПК було відзначено, що Політика реформ і відкритості — це нова велика революція (!), яка здійснюється партією в нову епоху. Метою цих реформ є звільнення і розвиток суспільних продуктивних сил, реалізація національної модернізації, збагачення китайського народу і відродження великого Китаю. Після XVIII з’їзду КПК акцент у реформах перейшов від економіки до політики, культури, а також до соціальних, екологічних і партійних питань. Також більше уваги стали приділяти координації та інтеграції в проведенні реформ, що чіткіше було визначено на XIX з’їзді КПК — успішний розвиток реформ має бути систематичнішим, ціліснішим та більш скоординованим. Крім того, Голова КНР Сі Цзіньпін зазначив, що реформи та відкритість є джерелом розвитку і прогресу сучасного Китаю, а у своїй промові на XIX з’їзді КПК він визначив подальший курс розвитку країни: ринковий розподіл, домінуюча роль державної власності, а також акцент на промисловій політиці та науці і техніці задля досягнення цілей «першого етапу нової ери» (2020–2035 рр.), а саме, соціалістичної модернізації.

Повний текст