Вісник НАН України. 2016. № 12. С. 14-23
ОШКАДЬОРОВ Станіслав Петрович –
член-кореспондент НАН України, доктор технічних наук, професор; відділ фізики швидкісного термозміцнення сплавів Інституту металофізики ім. Г.В. Курдюмова НАН України
ПРО ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ НАУКИ ПРО МЕТАЛИ
У статті автор аналізує проблеми і негативні фактори, які сьогодні заважають нормальному розвитку української наукової сфери, розмірковує над можливими шляхами виходу з кризи. На прикладі окремих робіт, що виконувалися в Інституті металофізики ім. Г.В. Курдюмова НАН України, показано ключову роль державного регулювання у визначенні пріоритетів науково-пошукових фундаментальних і прикладних робіт та сфери їх практичного застосування з довгостроковою орієнтацією на підвищення інноваційного рівня і міжнародного авторитету країни.
Про деякі небажані зрушення в житті Академії за останні роки. За понад півстолітній термін роботи в НАН України автор був свідком розвитку, а з ним і зростання авторитету української науки про метали в 70–80-ті роки ХХ ст. і його занепаду після розпаду СРСР. Певною мірою аналіз причин цього було наведено в публікаціях академіка В.М. Локтєва у журналі «Вісник НАН України». Поставлені ним питання і можливі шляхи виходу з критичного стану, в якому опинилася Академія, незважаючи на всі зусилля її керівництва протистояти цьому, були предметом широкого публічного обговорення. Підтримуючи позицію В.М. Локтєва і розмірковуючи про природу наявного негативу, автор дійшов висновку, що крім економічних чинників цьому сприяли й анормальні зрушення в етичній площині, які є провісниками тяжкого порушення морального здоров’я нашої науки. Їх наслідки загрожують існуванню Академії. Зі зрозумілих мотивів не всі ці фактори можуть бути винесені на публічне обговорення.
Останніми роками громадськості все наполегливіше прищеплюється думка про те, що розвиток академічної науки має бути націлений переважно на отримання фундаментальних знань, тобто таких, безпосередня віддача від яких, за визначенням філософів (П.В. Копнін), для створення реальних матеріальних цінностей не є очевидною.
Мабуть, саме цими причинами можна пояснити перекіс у штатному розписі багатьох інститутів, який останніми роками помітно зростає в бік збільшення числа «чистих» теоретиків порівняно з «прикладниками». За великим рахунком усе це має нічим не прикритий наслідок у вигляді позбавлення нашого виробництва необхідного для його розвитку наукового фундаменту. Повна ліквідація в Україні низки потужних галузевих науково-дослідних інститутів, переважної більшості заводських лабораторій, низький рівень фінансування експериментальної бази у вишах, незадовільне забезпечення установ устаткуванням і кадрами призвели до того, що на більш-менш пристойному, нехай і недостатньому, рівні залишилися тільки інститути НАН України та галузевих академій. За таких умов їх абсолютний крен у бік голої віртуальної «фундаментальщини» неминуче призведе до ідейного вихолощування технологічних розробок і невідворотної загибелі нашої промисловості в результаті натиску зарубіжних конкурентів.
Одним із вагомих негативних факторів істотного ослаблення вітчизняної науки є те, що запроваджена академіком Б.Є. Патоном практика створення в Академії програмно-цільових комплексів, різних КБ і ДКТБ, що працювали в інтересах окремих міністерств, великих промислових підприємств, за часів незалежності України зійшла нанівець. Сьогодні можна бачити, як деякі керівники академічних установ, раніше орієнтованих переважно на прикладну тематику, отримавши право самостійно приймати рішення, в нових умовах втратили бажання розробляти складні проблемні питання для промислового виробництва. Прямим наслідком цього стало дроблення великих наукових підрозділів на невеличкі лабораторії. Очевидна нездатність таких організаційних структур давати вагому наукову продукцію, не кажучи вже про нові технологічні розробки, замінюється прагненням виправити цей недолік збільшенням кількості публікацій, часто гранично низького рівня. Посилилося і прагнення керівників підрозділів до «адміністративного» співавторства з метою створення собі дутого наукового авторитету. Щоправда, тяжіння до співавторства завжди було властиве честолюбним начальникам, що стояли над наукою або біля неї, але не займалися безпосередньо науковим пошуком і здобуттям нових знань. Тепер така практика все сильніше впадає в око, коли переглядаєш вітчизняну наукову літературу.