Вісник НАН України. 2017. № 4. С.85-89
ГОРБУЛІН Володимир Павлович —
академік НАН України, директор Національного інституту стратегічних досліджень
ШЕВЦОВ Анатолій Іванович —
доктор технічних наук, директор філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у м. Дніпро
ГЕНЕРАЛЬНИЙ КОНСТРУКТОР РАКЕТНО-КОСМІЧНОЇ ТЕХНІКИ УКРАЇНИ
До 80-річчя від дня народження академіка НАН України С.М. Конюхова
12 квітня 2017 р. виповнилося 80 років від дня народження Генерального конструктора — Генерального директора Державного конструкторського бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля в 1991–2010 рр., Героя України, академіка НАН України Станіслава Миколайовича Конюхова.
Дата народження Станіслава Миколайовича Конюхова визначила весь його подальший життєвий шлях: він з’явився на світ 12 квітня 1937 р. — задовго до того, як цей день став Днем космонавтики. У його трудовій книжці лише одне місце роботи — Державне конструкторське бюро «Південне».
Закінчивши в 1954 р. середню школу із золотою медаллю, Станіслав Конюхов вирішив пов’язати своє майбутнє з ракетною технікою. Він вступив до Дніпропетровського державного університету на фізико-технічний факультет, а у серпні 1959 р. дипломований інженер-механік Конюхов приступив до роботи в конструкторському бюро «Південне», яке очолював Михайло Кузьмич Янгель.
Не будемо зупинятися на всіх успіхах і досягненнях Станіслава Миколайовича в ракетно-космічній техніці — про це беззаперечно свідчать його нагороди і почесні звання. Зупинимося на тому головному, що вирізняло його серед інших.
Генеральним конструктором Станіслава Миколайовича було призначено в 1991 р., у найважчий для підприємства період — період розпаду Союзу.
У цей непростий для КБ «Південне» час до його штурвалу повинна була стати людина, яка мала не лише глибокі різнобічні знання, досвід і організаторські здібності, а й вміла правильно орієнтуватися у складній ситуації, була здатна оперативно приймати рішення, побачити в ланцюзі послідовних подій кінцевий результат і організувати колектив на його досягнення, взявши при цьому всю відповідальність на себе.
Ставши біля керма КБ «Південне», С.М. Конюхов зміг не просто утримати підприємство «на плаву», а й забезпечити йому можливість успішно рухатися вперед.
До розпаду Радянського Союзу КБ «Південне» спільно з Виробничим об’єднанням «Південний машинобудівний завод» та іншими суміжними організаціями й підприємствами розробили і здали на озброєння чотири покоління ракетних комплексів стратегічного призначення, сім типів ракет-носіїв з характеристиками, що перевершували зарубіжні аналоги, розробили і здійснили запуск сотень космічних апаратів. Із 20 прийнятих на озброєння бойових стратегічних ракетних комплексів, що становили ракетно-ядерний щит СРСР, 13 було розроблено у КБ «Південне». Створені КБ бойові ракетні комплекси разом із комплексами російських розробників забезпечили досягнення стратегічного паритету із США.
Людині, невтаємниченій у тонкощі справи, непросто уявити собі, що сталося в ракетно-космічній галузі в момент розпаду Союзу. Приблизно це нагадувало екстрене гальмування поїзда, який мчить на повній швидкості. По живому рвалися зв’язки із суміжними організаціями, які раптом опинилися в різних державах. Відпрацьована десятиліттями кооперація зруйнувалася в одну мить. КБ «Південне» опинилося в критичному становищі: космодроми, наземні центри керування, мережа прийому і обробки телеметричної інформації залишилися поза територією України.
Ситуація ускладнювалася ще й новою спрямованістю оборонної політики України. Одним із її перших кроків стала відмова від ядерного озброєння і рішення про його повну ліквідацію. І це незважаючи на те, що за своїм науково-технічним рівнем та потужністю науково-дослідницької бази в галузі ядерних технологій Україна могла б мати статус ядерної держави. У певні періоди частка розроблених КБ «Південне» і виготовлених на ВО Південмаш боєзарядів, розміщених у бойових блоках ракет наземного базування, перевищувала 60 %, що свідчило про величезний потенціал цих організацій.
Приєднання України як без’ядерної держави до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і отримання гарантій безпеки з боку «де-юре» ядерних держав (Великої Британії, Росії, США, Китаю, Франції) відкривало шлях до обміну ратифікаційними грамотами та набрання чинності Договору СНО-1, що обмежував стратегічні наступальні озброєння. Україна стала однією з держав — учасниць цього Договору.
Прийняття України в Режим контролю ракетних технологій (РКРТ) супроводжувалося неприйнятними для нашої країни вимогами з боку США: відмовитися від права на створення ракет малої дальності (до 500 км) навіть в інтересах власної обороноздатності. Це ще більше посилило б і без того катастрофічну ситуацію в ракетно-космічній галузі. Однак ці дискримінаційні обмеження вдалося зняти, і Україна стала рівноправною учасницею режиму РКРТ. Це давало їй можливість розширювати міжнародне співробітництво в галузі ракетно-космічної техніки, чим і скористалися при розробленні стратегії виходу галузі з кризи.
Розпад Радянського Союзу став початком закінчення «холодної війни». Тепер «потенційний противник» ставав якщо і не союзником, то принаймні не супротивником, а в перспективі — партнером. Гонка озброєнь припинилася, різко скоротилися військові витрати. Стало зрозуміло, що в такій ситуації розраховувати на великі оборонні замовлення на створення нових зразків бойової ракетної техніки стратегічного призначення з ядерним оснащенням не доводиться. Відсутність «потенційного противника» і різке скорочення державного фінансування призвели також до недоцільності розроблення міжконтинентальних балістичних ракет і з неядерним оснащенням.
Маючи світовий рівень розвитку галузі, можна було створювати зразки бойової ракетної техніки тактичного призначення для потреб Збройних Сил України, високотехнологічну продукцію подвійного призначення, яка користувалася попитом на міжнародному космічному ринку. Однак усе це потребувало величезних фінансових вкладень. А їх якраз і не було.