Про мозок людини як найскладнішу та найдосконалішу з відомих нам структур, про свідомість як адаптивний щабель еволюції, про творчість як процес комунікації свідомого і підсвідомого ми говорили з відомим українським нейрофізіологом, професором, академіком НАН України, членом РАН та Європейської академії наук, директором Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця НАН України Олегом Олександровичем Кришталем.

– Олегу Олександровичу, Ви обирали фах на початку 60-х років. Чому саме дослідження мозку? Адже в той час ще нічого не провіщало майбутнього розквіту нейронауки. Розкажіть про себе, будь ласка.

– Народився я в Києві. Мої батьки були вченими, і починаючи з 4-річного віку я регулярно виїздив з ними в ентомологічні експедиції. Це було надзвичайно цікаво, бо я міг спостерігати те, про що більшість моїх однолітків навіть не підозрювали. Я бачив потужні смерчі на Півдні України, майже як на знаменитій «алеї торнадо» в Америці, я бачив нашестя сарани і знищені нею поля, що нагадували апокаліптичні біблійні картини. З дитинства я мав схильність до самоаналізу, дуже рано в мене проявилося відчуття рефлексії. Дотепер яскраво пам’ятаю, як ще зовсім малим я щось накоїв і мене поставили в куток. Стою, ридма ридаю від образи, і раптом у якусь мить я нібито побачив себе збоку, відчув свою індивідуальність, яку не можна покарати, не можна образити. І це було диво, щось таємниче, щось дуже особисте. Потім, через багато років, уперше прочитавши «Війну і мир» Толстого, мене глибоко вразив епізод, коли П’єр Безухов потрапляє у полон до французів. Пам’ятаєте? «В плену держат меня. Кого? Меня? Меня – мою бессмертную душу!». Це так перекликалося з моїм дитячим усвідомленням власного Я, моїм відкриттям цього дива! З того часу Толстой став моїм духовним проводирем. У дитинстві я спочатку мріяв стати письменником, але дорослі пояснили мені, що в радянській системі для цього насамперед потрібно навчитися брехати.