Вісник НАН України. 2018. № 11. С. 18-33
https://doi.org/10.15407/visn2018.11.018

ПИРОЖКОВ Сергій Іванович —
академік НАН України, віце-президент НАН України, голова Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України

ДУБРОВІНА Любов Андріївна —
член-кореспондент НАН України, генеральний директор Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського

ВИДАТНІ ОРГАНІЗАТОРИ АКАДЕМІЧНОЇ НАУКИ

Упродовж усіх ста років існування Національної академії наук України її очолювали видатні вчені, невтомні організатори науки. У статті йдеться про діяльність президентів Академії В.І. Вернадського (1918–1921), М.П. Василенка (1921–1922), О.І. Левицького (1922), В.І. Липського (1922–1928), Д.К. Заболотного (1928–1929), О.О. Богомольця (1930–1946), О.В. Палладіна (1946–1962). Розкрито їх особистий та сукупний внесок у вітчизняну і світову науку, у становлення Академії, розвиток інтеграції науки, освіти, культури, виробництва.

За сто років Національна академія наук України пройшла складний шлях становлення, розвитку та утвердження себе визнаним лідером у вітчизняній та світовій науці. Непересічна роль у її створенні, розбудові, визначенні основних напрямів роботи, втіленні в життя прогресивних ідей належить її президентам, які обиралися з кола відомих учених світового рівня і виявили себе не лише талановитими науковцями, а й блискучими організаторами академічної науки.

Президентами Академії завжди ставали вчені, які на момент обрання вже здобули визнання міжнародного співтовариства, заклавши або поглибивши фундаменти своїх галузей науки: академіки В.І. Вернадський (1918–1921), М.П. Василенко (1921–1922), О.І. Левицький (1922), В.І. Липський (1922–1928), Д.К. Заболотний (1928–1929), О.О. Богомолець (1930–1946), О.В. Палладін (1946–1962). Від 1962 р. на чолі Академії стоїть академік Б.Є. Патон.

Хоча президенти Академії перебували на посаді різні терміни, і багатьом з них не вдалося повною мірою реалізувати свої наукові та науково-організаційні ідеї, однак своєю подвижницькою працею вони не лише збагачували вітчизняну науку, а й формували життєздатну Академію, яка на всіх етапах історії, в різних суспільно-політичних умовах забезпечувала розвиток фундаментальних і прикладних наук, техніко-технологічних та економічних підвалин українського суспільства.

Історіографія історії академічної науки сьогодні складається з величезної кількості галузевих праць та публікацій документів, що слугують джерелами для вивчення наукової та нуково-організаційної діяльності президентів Академії. Найбільшу увагу було приділено першому етапу академічної історії — періоду УАН–ВУАН (1918–1934), який у радянський час практично не досліджувався, хоча саме тоді були закладені основні принципи розвитку Академії. Дослідження доробку і наукового внеску вчених, що потрапили під колесо репресій, характеризують наукові студії 1990–2000-х років. Однак огляд діяльності саме президентів Академії не набув належного висвітлення.

В історії Академії можна умовно визначити етапи, що зумовили вибір президентів, приналежність їх до наукової спільноти та науковий профіль, концептуальні підходи та науково-організаційний внесок у розвиток Академії.

Перший період (1918–1928 рр.) — Академію очолюють її засновники, однодумці, які заклали та розвивали принципи УАН: В.І. Вернадський, М.П. Василенко, О.І. Левицький, В.І. Липський. У цей період президентами Академії були як природознавці, так і гуманітарії, проте гуманітарний напрям все ж набув більшого розвитку, оскільки в умовах фінансової скрути він, з одного боку, не потребував великих матеріальних затрат, а з іншого — був репрезентований колективом досвідчених учених, які давно працювали над дослідженням історичного шляху України, її національної культури, освіти та окремих персоналій.

Другий період (1929–1962 рр.) — період реорганізації Академії, коли змінювалися напрями її діяльності, відбувалася переорієнтація на виконання завдань економічного, технічного розвитку та утвердження радянських соціально-політичних доктрин, пройшла війна, повоєнна відбудова. Тоді пріоритетними стали природознавчі та технічні науки. На чолі Академії в цей час стояли представники медико-біологічних та біохімічних наук — Д.К. Заболотний, О.О. Богомолець, О.В. Палладін. Хоча концепція фундаментальної науки не втрачала свого значення, історичний період поставив питання про розвиток прикладних наукових галузей, спрямованих на зміцнення промислового та економічного потенціалу і, одночасно, про посилення уваги до медицини, особливо в умовах воєнного та повоєнного часу. Останній напрям актуалізувався тоді в усьому світі, і президенти Академії свої знання та організаторські здібності спрямували на розвиток та впровадження результатів досліджень наук, пов’язаних зі здоров’ям людини та забезпеченням її життєдіяльності.

Найпотужнішим є останній період, пов’язаний з іменем Б.Є. Патона, який іноді називають технократичним. Розпочався він на початку 1960-х років і продовжується в наші дні. Поняття технократичного періоду, разом з тим, не нівелює ті колосальні успіхи фундаментальних наук у цей період, що перетворили Академію на потужну продуктивну силу, яка забезпечувала пріоритети СРСР у багатьох сферах науки і техніки в світі.

Особлива роль в історії НАН України належить президентам академікам Володимиру Івановичу Вернадському (1863–1945) та Миколі Прокоповичу Василенку (1866–1935), які стояли біля її витоків і плідна співпраця яких дозволила напрацювати методологічні концепції розвитку науки в національній державі.