Застарілі, але, на жаль, живучі методологічні стереотипи «історичного матеріалізму» і «наукового комунізму» – чи у чистому вигляді, чи в прихованих, замаскованих формах – є неспроможними не просто тому, що існує закон про декомунізацію, а тому, що вони зовсім не працюють у нових умовах. Поділ суспільного життя на «економічний базис» і відносно самостійну «духовно-культурну надбудову», визнання дієвості антагоністично-конфронтаційного розв’язання суспільних суперечностей, домінанта принципу соціоцентризму над людиноцентризмом – усе це суперечить фундаментальним тенденціям розвитку сучасного цивілізованого світу, де людина, її права, самореалізація та гідність виступають вищою цінністю і головним акцентом.

Нові виклики потребують нових методологій. Методологій,  які не будуть ідеологічно заангажованими, обґрунтовуючи правильність лінії чергової «партії влади», а стануть стратегічними інструментами змін на краще для всього суспільства і для кожної людини в суспільстві. Без адекватних сучасних методологій — інструментів мислення та дії, які поєднують гуманітарну науку і владу, суспільство може потрапити у пастки системної зовнішньої маніпуляції або маніпуляції внутрішньої — якщо маємо розвинений олігархат.

Цілком очевидно, що обидві форми маніпуляції спотворюють саму можливість справжньої консолідації. В їх основі також лежать певні методологічні підходи, проте вони формуються всупереч інтересам більшості громадян і є згубними для суспільства, адже спричинюють консолідацію окремих груп, а не громадян усієї країни. Часто-густо саме такі підходи, що діють за століттями перевіреним принципом розділення й володарювання, є доволі дієвими елементами гібридної війни.

Отже, сьогодні є потреба в нових методологіях консолідації, які не лише ефективно і гуманістично відповідають на нові виклики, а й протидіють як застарілим, так і новітнім «гібридним» методологіям, що провокують спотворені способи мислення та взаємодії.

Чи може нинішня вітчизняна гуманітарна наука запропонувати ефективні нові методології, здатні виконувати ці завдання? Вважаємо, що так. Однією з таких методологій може бути розроблений авторами статті метаантропологічний потенціалізм — методологія розвитку потенціалу людини, нації, людства від буденних до вищих життєвих проявів, що розвиває ідеї відомих українських та зарубіжних учених В. Франкла, М. Шелера, В. Вернадського, В. Шинкарука і вже була успішно застосована для осмислення цивілізаційного проекту України, який робить нашу країну суб’єктом історії [1].

Нагадаємо, що потенціалізм – це методологія, головним принципом якої є оцінка можливостей, «які закладені в тій чи іншій системі і… за відповідних умов можуть бути реалізовані» [2, с. 9], а метаантропологія — методологічна стратегія, основана на визнанні того, що в індивідуальному й суспільному житті людини є не лише буденні, а й граничні (межові) і вищі духовно-моральні позамежні стани та якості, в яких розкриваються можливості людини [3, с. 207, 212; 4]. Поєднання цих методологій є доволі продуктивним – потенціалізм набуває гуманістичного наповнення, а метаантропологія долає відстороненість від реалій розвитку людини і суспільства [1].

Згідно з метаантропологічним потенціалізмом, слід спочатку прояснити параметри наявного буття соціальної системи і людини в цій системі, а також осмислення їх потенцій. Уже на цій основі можна будувати модель соціальної системи — проект її метаграничного (позамежного) буття, як такий, що не буде ні утопічним, ні занадто приземленим. Наступним етапом є створення стратегій втілення цієї моделі, які потребують граничного зусилля громадян країни, проте таке зусилля є усвідомленим і осмисленим, а тому продуктивним.

Нашою метою є аналіз наявного стану суспільної консолідації в Україні, її проблем і потенцій, побудова моделі консолідації, яка є актуальною для сучасного українського суспільства, та стратегій її набуття. Це потребує визначення суспільної консолідації та її сутнісних ознак. Однак перед тим, як звернутися до цього, слід констатувати наявність у будь-якому суспільстві як консолідаційних, так і конфронтаційних процесів.

Дійсно, немає жодного суспільства, яке перебуває в стані абсолютної конфронтації або абсолютної консолідації. Завжди спостерігаємо соціальну систему, що складається з цих двох процесів при домінанті якогось одного з них. При цьому нам завжди хочеться повністю подолати конфронтацію і утвердити абсолютну консолідацію, особливо у кризових станах розвитку суспільних систем.

Проте таке бажання може бути доволі небезпечним. Набуття абсолютної консолідації означає тоталітаризм. В умовах відкритого суспільства навряд чи можна говорити про повний перехід від конфронтації до консолідації – це означало б руйнацію живої діалектики системи «опозиція — влада», яка є фундаментальною умовою демократії. Це зумовлює необхідність осмислювати не перехід до консолідації, і навіть не шлях її набуття, а шлях її розвитку.

Отже, поруч з консолідацією в суспільстві завжди маємо конфронтацію. У певних виявах вона може бути навіть каталізатором консолідації. При цьому існує межа, за якою маємо конфронтацію, яка руйнує і консолідацію в соціальній системі, і соціальну систему як таку. Це особливо небезпечно в кризових умовах (фінансово-економічна криза, війна тощо). 

Повний текст