Вісник НАН України. 2016. № 2. С. 33-39.

СМОЛІЙ Валерій Андрійович –
академік НАН України,
академік-секретар Відділення історії, філософії та права НАН України,
директор Інституту історії України НАН України

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА УКРАЇНИ: ПЕРЕМІЩЕННЯ, ВТРАТИ, ПЕРСПЕКТИВИ ПОВЕРНЕННЯ
Стенограма наукової доповіді на засіданні Президії НАН України
2 грудня  2015 року

Доповідь присвячено проблемам, пов’язаним із втратами та переміщеннями історико-культурних цінностей України в різні часи, розглянуто загрози для національної культурної спадщини, які виникли через останні події на Півдні та Сході України, показано роль установ і фахівців НАН України в науковому забезпеченні державної політики з розшуку та повернення втрачених і переміщених культурних цінностей.

Шановні члени Президії! Шановні присутні!

У своєму виступі я хочу торкнутися надзвичайно болючих, дратівливих і разом з тим актуальних для суспільства та влади тем, які сьогодні, на жаль, не можна сприймати без брому і валер’янки. Однак спершу дозволю собі декілька публіцистичних замальовок з тим, щоб далі перейти до висвітлення більш прозаїчних і серйозних проблем.

Слід визнати, що бувають у житті хвилини, коли в кожного з нас виникає непереборне бажання романтичних переживань – пройти звивистими вуличками Києва, Львова чи Кам’янця-Подільського, ознайомитися із середньовічними фортецями й замками, побувати у Чернігові, Глухові або Чигирині, доторкнутися до булави Богдана Хмельницького чи взяти в руки документ гетьмана Павла Скоропадського про створення Академії наук, відвідати музейну виставку і побачити полотна видатних майстрів пензля. А хіба не хотілося б нам доторкнутися до античної амфори, скіфських чи слов’янських предметів повсякденного вжитку або речей, створених умілими руками з золота чи срібла? Всі ці предмети, а інколи їх залишки відділяють один від одного цілі епохи й цивілізації. Разом з тим їх об’єднує дещо спільне – всі вони є об’єктами культурної спадщини, створені людиною і «донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду».

Шановні колеги! Наведу лише одну цифру. На сьогодні на державному обліку перебуває 148 тис. об’єктів культурної спадщини, з яких 7 550 внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Багато це чи мало? Тут виникають додаткові питання, найголовніші з яких стосуються характеру процесу втрат і етапів формування історико-культурного простору України, його якісних характеристик та нинішнього стану. У цьому контексті зазначимо, що історико-культурна спадщина України формувалася під впливом кількох факторів, основним серед яких, без сумніву, був внутрішній. Руками відомих і безіменних майстрів творилися пам’ятки історії та археології, містобудування та архітектури, мистецтва і документальні пам’ятки.

Разом з тим слід враховувати, що українські землі здавна виступали своєрідною контактною зоною, в якій відбувалися складні трансформаційні процеси і рельєфно відчувалися взаємовпливи східної та західної культур. Це були природні процеси, викликані логікою історичного розвитку. До наших часів збереглися неперевершені зразки культурних пам’яток, що увібрали в себе різні стилі, напрями та форми (наприклад, Софія Київська, пам’ятки Львова або Чернігова). З іншого боку, межа цивілізаційних розломів і культур – це завжди зона ризику. Спустошливі напади сусідів, боротьба за території і кордони, вторгнення і захоплення населених пунктів – неодмінні супутники міждержавних конфліктів. Вчитаймося у середньовічні літописи і хроніки: об’єктами агресії виступали насамперед міста – не лише політичні центри, а й основні осередки культури та інтелектуального життя. На сьогодні важко підрахувати кількість втрат, яких вони зазнали. Проте очевидним є одне – нищилися архітектурні пам’ятки, рукописні книги, стародруки, археологічні знахідки, бібліотечні колекції тощо. Не випадково через брак відповідних джерел учені не можуть достатньо адекватно дослідити сьогодні складні питання не лише раннього середньовіччя, а й XVI–XVII ст., на відміну від своїх колег із країн Західної Європи, де такі архіви збереглися. Скажу більше, внаслідок пожежі 1811 р. згоріли, наприклад, київські міські архіви XVI–XVIIІ ст. – безцінне джерело для реконструкції міського життя політичного центру українських земель, його інститутів самоврядування. Повний текст